Мирослава Горностаєва: Блискавиця Перунова

- Віщий, - наважився спитати Вогник, - чому Неждана така лиха?

- Не вона лиха – життя у неї лихе було.

- Невже справді так тяжко нині жити в Русі, як вона розказує?

- Навіть не тяжко, а гидко, - озвався Далебор, - тут їй жити тяжче, Неждані твоїй. На весі, на обробленій вже землі сидіти легше. А любкою боярською бути – і взагалі легко. На м’якому спати та солодко їсти… І всього лишень треба тіло віддати старому нелюбу, а душу – чужому Богу.

- Але вона й Люта не любила! – не втримався Вогник, - вона нікого не любить!

- І таких навідує Лада, - зітхнув Далебор, - тільки іноді запізно.

- А ви когось кохали, Віщий? – раптом вихопилося у юнака.

- Я? – перепитав волхв аж розгублено, - я? Кохав…

- А ким вона була?

- Дочкою відьми, - ледь всміхнувся Далебор, - кого ще може кохати Перунич? Мати її невимовної сили відунка була. Аби не хрещення оте криваве – стати б їй Великою Волхвинею Київ-граду. А так вони ховалися у лісовій весі. Коли я приблукав туди, мати дівчини була вже тяжко хвора. І аби я лишився там…

- Але ви не лишилися?

- Ні, Вогнику. Пішов, аби дістатися до Руяну. За долею Русі. Я тоді не вірив, що повернуся живим.

- І більше ви її не бачили?

- Ні. Але намагався знайти, бо ніколи не забував. Мав я на Руяні жону, і рід свій зоставив у венедів. Та, як повиростали сини, подався знов на береги Дніпрові. Довгим був мій шлях, однак я таки повернувся. І спізнився… Вона загинула. Оповідали, що й онуків уже мала лада моя, а перед очима й досі – юнка чорноока з розмаяним волоссям. І купальський вогонь… Ото і все моє кохання, Вогнику.

- А як її звали, вчителю? – спитав юнак розчулено.

- Святославою, - озвався стиха Далебор.

- Жона, а ім’я як у воїна…

- ЇЇ батьком був Ратибор-хорват з Перунових воїнів. Родом з гір Карпатських. Я його добре знав. Нам, молодим, здавалося, що се – живе втілення відваги. Був він чурою самого князя Святослава і хоробрістю не поступався навіть цьому сину Перунову. Може тому жона Ратиборова, волхвиня, й доньку так назвала. Але то все давні справи, хлопче. Краще бери меча і ходімо вчитись.

Юнак більше не розпитував. Його трохи здивувало, що й суворого навчителя навідувала Лада. І хоча він вже вкотре пообіцяв сам собі, що не ходитиме більше до Неждани, однак найближчої ж вільної години знов опинився у її хижі. Так минула зима.

***

Навесні ж сталося лихо…

Вогник якраз сидів у хижці Неждани, впираючись ногами у підставку верстата, і спостерігав, як жінка робить останній стібок на сорочці. Сорочка призначалася йому. Нове вбрання було не зайвим – зі старого він виріс ще восени і нині носив саморобну куртку з лисячих шкірок просто на голому тілі. Неждана пошила йому сорочку й гачі з грубого конопляного полотна, а коли скінчила шиття, то видобула зі скрині широкий шкіряний черес.

- Лютів, - сказала, - а буде твій.

Вогник почав було відмовлятись, але Неждана змусила його таки вбратися у нове та підперезатися чересом. Юнак помилувався гаптуванням на рукавах – знаками коловрату, де фарбовані в червець нитки переплітались з чорними, і притягнув жінку до себе. Та відбивалася, сміючись:

- Цілу ніч Ярила славили, а тобі все не досить… Біжи, бо вчитель розсердиться.

Знадвору почулися звуки рогу, і коханці зірвалися з ложа. Тривогу протолчани здіймали не часто, а лиш у випадку крайньої небезпеки. Вогник схопив свого меча, з яким не розлучався, і разом з Нежданою вибіг із хижі.

Посеред купки людей стояв, важко дихаючи, малий Твердята, отрок років десяти. В плечі його стирчав уламок стріли, а в блакитних очах метався жах. Тверд з Твердихою, батьки хлопця, та інші протолчани намагалися про щось допитатись у нього. Хтось уже побіг на Святилище за Далебором. Твердята раптом вибухнув плачем, але то були не сльози болю.

- Вони убили його! – хлипав він, - убили!

- Та хто “вони”? – домагався Тверд, - кого убили, синку?

- Пра… Прадуба вбили!

- Хорсицького Дуба? – ахнув Тверд, - хто насмілився зачепити Перунове дерево?

- Хре.. Хрещені люди! – хлипав хлопчина, - їхні лодії стоять не на переправі, а у Брамі, під Чорною Скелею. Я хотів не дати… Став камінням кидатись… Так вони стріляти стали – ледве втік.

- Зрубати Прадуба – діло не просте… - зауважив хтось.

- В-вони розвели вогонь біля стовбура! – затинався Твердята, - вони його убивали! Як людину!

- Що тут таке? – почувся спокійний голос Далеборів.

Волхв одразу ж підійшов до хлопчини і вправними пальцями висмикнув стрілу. На зарюмсаному личку Твердяти виступили веснянки, і він тихо застогнав. Далебор сказав неголосно: