Мирослава Горностаєва: Блискавиця Перунова

Нині Далебор зняв мечі з кілочка на стіні хижі і сказав замислено:

- Дам тобі мабуть мій М’єльнір. Він трошки незграбний, але є добрим мечем для початківця.

- А чого він так дивно зветься? – спитав юнак, гордий з того, що вчитель відкрив йому ім’я зброї.

- Здобув я його, коли жив на Руяні, - почав Далебор, - битися доводилося тоді і з данцями, і зі скандами… То вони ходили на Руян війною, то руянці на них. А я був винен за пророцтво велику ціну арконській Святині.

- Як винні? – запитав Вогник, шанобливо беручи меча до рук.

- Ну, прибув я на Руян як оце стою перед тобою. В полотняній сорочці і з тим, другим, мечем. Навіть гусла свої втратив дорогою. Ці ось зробив уже опісля. А Руяном, як я тобі розказував…

- Правлять волхви, - докінчив юнак, - головний же Віщий, правитель Руяну, живе біля Святині Аркони.

- Все так, - погодився Далебор, - і саме він вирішує чи дозволити говорити жриці-провидиці. Адже ворожіння це забирає багато сили, і арконські відунки, буває, платять за нього життям. Тому дорого коштує відання руянське, а я не мав з собою нічого, окрім меча.

Волхва-правителя звали Віщим Радагастом. Був він тоді старшим навіть ніж я зараз. Показний такий чоловік, сивий як лунь, а очі сірі і холодні як північне небо. Ну, так ось він мене і питає:

“ Що ти хочеш знати, прибульцю з далекої Русі?”

“ Хочу, - відповідаю, - знати долю Роду свого.”

Здивувався Віщий Радагаст:

“ Вперше, - говорить, - чую прохання таке. Невже тебе, Перуничу, не цікавить власна доля?”

“Як пропаде Рід мій, - говорю, - то байдуже, якою смертю мені загибати.

“А відомо тобі, воїн-жрець, що великі знання вимагають великої й плати?”

“Маю ось, - відповідаю, - життя і меч. Меча віддати не можу, бо це все, що залишилося мені від навчителя мого, Вогнедара Віщого. Життя ж бери, Верховний, але вже після того, як почую слова віщунські.”

Тоді Радагаст мовив до служителів Святині:

“Ось людина, якій нема діла до власної смерти, а життя своє цінує вона дешевше за наставницький меч. Світовид Арконський приймає таку ціну, русичу Далеборе. Завтра ти почуєш віщування і даси платню свою.

“Гаразд, - говорю, - якщо добрі слова почую – помру з радістю, лихим же буде віщування – для чого й жити людині без Роду!”

Сині очі Вогника пломеніли таким же захватом як і тоді, коли він слухав оповіді про подвиги пращурів. Юнак запитав поштиво:

- Колись ви, Віщий, говорили мені, що лихим було віщування арконське. Що навіть ім’я Роду нашого стане здобиччю чужинців…

- Віщування було лихе, - погодився старий замислено, поринувши у спогади, - довго мовчала Відаюча, довго не озивався Світовид, а тоді сказав її вустами і це, і ще дещо… Сказав, що не загине наш Рід, але до рабства лютого потрапить, і, хоч земля оріянська не вміщатиме крові тих, хто за волю вмер, нащадкам нашим повік тієї волі не здобути, бо зачинилась брама, і не почують їх Боги. І ще сказано було, що страшнішими за ланцюги на руках будуть кайдани на душах нащадків наших. Се зрозумів я так, що судилася русичам найстрашніша у світі доля – доля раба, задоволеного рабством своїм.

- Такого не може бути! – заперечив палко Вогник, - хіба не може з’явитись князь, схожий на Святослава? Який згадає про діяння пращурів і про Богів Русі?

- Чув я, - відповів Далебор, подумавши, - оповідання про те, що став у Царгороді колись до влади князь, базилеус по-їхньому, котрий з дитинства таємно шанував Давніх Богів Елади. І ось як став той базилеус ромеями правити, то захотів повернути назад і Богів, і віру, і храми, сиріч Святині. Та не зрозумів він того, що нема вже еланів, людей мудрих, гордих та жорстоких, котрі тим Богам молились, а є лише потолоч, якій вже віра нова увійшла у кров і в душі. І даремне базилеус будував Богам Святині – не було людей, котрі б шанували щиро тих Богів. Потолоч же вимагала лише їжі, а опісля загибелі базилеуса з насолодою руйнувала відновлені храми. Отже, Вогнику, все може статись, але надії втрачати не годиться.

- А як ви вибралися з Руяну? – спитав юнак опісля довгої мовчанки.

- Сам розумієш, Вогнику, - озвався Далебор, - що опісля такого віщування смертна постіль жаданіша мені була за обійми любки. Вийшов я зо Святині і добув меча, аби сплатити борг Світовидові, та спинив мене Радагаст. Мовив він, що віддати життя своє я можу і у битві. Ось так і став я воїном Руяну. В одній із сутичок з ватагою варягів-здобичників переміг я вікінга, відважного і вправного в бою. Оце ось його клинок, а ім’я зброї я дізнався від нього ж, бо прощався чоловік з мечем своїм перед смертю, наче з вірним приятелем. Спорядив я йому опісля бою пристойне поховання, бойову сокиру зоставив, аби не йшов беззбройним до Вальгалли 14своєї, а меча таки забрав собі. Не давав я зброї цій нового імені, аби клинок не почав мститись за смерть господаря.