Мирослава Горностаєва: Блискавиця Перунова

- І Боги йшли на чолі війська, - вишептав хлопець по довгій мовчанці, - в часи прадавні вони помагали онукам своїм. Віщий, що стане з Родом нашим, який зрікся помочі такої?

- Лихі віщування, - озвався Далебор, - ой, лихі… Я сам, Вогнику, лише дещо бачу у Наві 11, але дібрався аж до Руяна 12-острова, аби саме про це спитати віщунів арконських.

- І що ж відповіли ворожбити руянські? – аж скинувся хлопець.

- Що навіть ім’я наше – Русь, дістанеться сусідам як здобич…, - похмуро відповів Далебор.

Вогник опустив голову. Тоді спитав поволі:

- Віщий, чи може людина змінити долю?

- Свою, певне, може, - мовив волхв, - аби на те було досить сили. Та найчастіше доля вражає сміливця як меч.

- А долю Роду всього?

- Про те лише Боги відають, Вогнику. Одне знане напевне – при найбільшому лиху врятувати може навіть не зброя – слово огнисте.

Малий щось довго обмірковував. Врешті звів на учителя очі:

- Розповідайте ще, Віщий, - попрохав, - я хочу знати все, що знаєте ви!

- Ну що ж, - сказав Далебор, - послухай-но тепер оповідь про Орія та його синів…

***

Далебор сушив зілля. Зібране в ніч Сонцеставу, воно мало чарівну силу, тому старий і беріг кожне стебельце. Поруч, на пласкому камені, лежали принесення бродників – добрячий шмат вепрятини та перепічки з дикого проса. Протолчани дякували Перунові через його жерця за вдалу виправу. Тверд з найвідважнішими чоловіками селища перехопив на переправі лодії, що належали якомусь київському купчині. Цей чолов’яга з хазарською кров’ю в жилах промишляв работоргівлею і йшов лодіями до Царгороду 13зі своїм живим товаром. Не дійшов… Ватаг протолчан розпорядився здобиччю мудро: жонам, що були на лодіях, запропонував обрати собі мужів серед бродників, а з чоловіків зоставив ледь третину, відправивши решту вгору по Дніпру. Далебора він попрохав при тому, аби волхв визначив, хто з колишніх рабів ще здатен до вільного життя.

- Дрібнішають люди… І куди ми йдемо – невідомо…- пробурчав Далебор, згадавши одного з визволених.. Чоловік той був швидше наляканий ніж радий і жахався всього – засмаглих гордовитих обличч протолчан, їхнього озброєння, його, Далебора… Ясна річ, що він не залишився. А ось жони зосталися усі…

- Жона відчуває силу, - продовжував міркувати вголос старий, - і знає, що від зайця заєць і родиться, а від сокола – сокіл…

Окремо від принесень лежав меч франкської роботи, взятий Твердом у битві. Ватаг хотів, аби волхв замовив на нього взяту у битві зброю. Поруч з мечем Тверд зоставив зв’язаного за лапки півня – необхідну приналежність обряду.

Далебор мав вибрати належну годину і послати за Твердом Вогника. Але учень його десь подівся. Сам, без вірного Полісуна, котрий скривджено заповз від спеки у хижу.

Старий узяв різьбленого ціпка, на якому рахував Кола Сварожі. Шість літ минуло з року Кривавої Зорі. За рік до того він привіз на Хорсицю хворе і кволе хлоп’я, котре навіть не пам’ятало, скільки прожило весен. Нині Вогник вже вийшов з отроцького віку. Далебор вважав, що його підопічному десь п’ятнадцять літ, але постійні вояцькі вправи зробили своє – хлопець мав вигляд зрілого юнака. Волхв учив його володіти не тільки зброєю, але й силою прани, сиріч духу. Та нині молодику було не до магічних обрядодійств.

- Жони, - пробурчав знову Далебор, - самого Перуна колись трохи не згубила жона… Проти жони не діє ніяка сила, бо обеззброїть вона найсильнішого поглядом своїм…

- Вибачте, Віщий, я запізнився…

Вогник з’явився біля хижки нечутно, наче дух. Волхв обдивився його розпашіле лице, розкошлане волосся і спитав спровкола:

- Як її звуть?

Лице юнака залилось темним рум’янцем:

- Я і забув, що ви завжди знаєте все, Віщий…

- Добрий воїн мусить бути добрим не лише до битви, - озвався Далебор, ховаючи веселий блиск очей, - а запізнюватися ти почав ще з Ярилової ночі.

- ЇЇ звати Нежданою, - мовив юнак, - чоловік її, Лют, рік тому потонув у Дніпрі…

- Це та жона, що добре стріляє з лука? – пригадав собі волхв, - так ти у неї тепер навчаєшся… вояцькій справі?

- Навчаюся, - ніяково мовив Вогник, - але не стріляти…

- Бачу, що настав час привчати тебе до справжньої зброї, - сказав Далебор серйозно, - досить ми перевели з тобою паличчя.

Юнак знову спаленів, тепер уже від утіхи. Старий до цього дня навчав його мечному бою так: давав до рук важкеньку дубову ломаку, а сам наступав на нього з мечем, аж поки від міцного дерева не лишалося цурпалля, а груди хлопця не починали кривавити від числених порізів. І ось тепер – справжній меч! У старого Перунича їх було два – варязької та роської роботи. Іноді, під час відсутньості вчителя, Вогник крадькома вправлявся з варязьким мечем. Другий клинок був зручніший і легший, але юнак не насмілювався виймати його з піхов через охоронні рези, викарбувані на лезі.