Мирослава Горностаева: Вогнедан, Повелитель…

(роман-фентезі)

Присвячується дивномупоету О. Ольжичу,

котрий хотів, щоб вишня стала схожою на сакуру

Передмова Безіменного Укладача Сувою, який присвячено пам’яти Вогнедана Ельберійського, і укладено з відома князя Чорногори Влада Парда для сина Повелителя, Принца Світляна.

На тій частині материка-Змія, що зветься Шиєю, якщо довіряти ішторнійським мапам, знаходиться варварська країна, що називається Ельбер.

Взагалі-то, мало хто на Теані довіряє ішторнійським мапам. Тому що є ішторнійці пихатими та зажерливими. А варварами називають всіх, до кого ще не дотягнулися їхні чіпкі руки. І тих, хто не хоче визнавати їхню зверхність… І шоррогці у них звуться варварами, і численні мешканці Крила та Тіла материка-Змія. І вже зовсім темними та непросвіченими звуть сини Ішторну бронзовошкірий народ Ватейли, з яким ведуть війну, або жовтошкірий люд загадкового Лояну Небесного.

Втім, самі ельберійці відплачують сусідам тією ж монетою. Спитайте-но витонченого вельможу-дивного, що він думає про сусідів його країни, які мешкають на півострові Голова Змія, і той відповість переливчастим голосом: «Ах, ці панове… Доки вони не почали називати себе Імперією, з ними ще можна було спілкуватися… А нині… Повна відсутність краси та гармонії…»

Дійсно, в тому, що Ішторн залив свій півострів кров’ю найближчих сусідів і проголосив над ним свою владу, важко віднайти красу та гармонію. Тим більше, що сини Ельберу, а особливо його вельможі, діти зорі Сіллон, гидують і завойовниками і завоюваннями.

Звичайно, ті ж заздрісні ішторнійці ласим оком поглядають за Чорні гори. Бо прекрасною є земля Ельберу з її родючими долинами, лісами та ріками. Ну, і вглиб материка не просунутись Ішторну, бо обминути Ельбер неможливо. Займає ця країна майже всю Шию Змія. Щоправда на сході має вона невеличкий кордон з королівством Белат, а на північному заході — з королівством Мооз, яке колись вирвалося до моря і частина його простяглася вузькою смугою вздовж берега Океану, але Південно-західне Побережжя належить Ельберу разом з величеньким островом, названим дивними Сіллон.

Спитайте будь-якого сучасного ішторнійця-мейдиста про країну за Чорними горами, і він оповість страхітливу історію про те, як колись, під час навали кочівників хото, які рухалися зі Сходу, знищуючи все на своєму шляху, язичники, які тоді ще не звалися ельберійцями, а називали себе своєю мовою сонцеславами, задіяли могутнє чародійство, яке і вивело з пекла кілька тисяч демонів.

Про те, що ішторнійці, гаррасці та інші мешканці Голови Змія самі тоді були язичниками і очікували нападу хото зі страхом і тугою, бо ватажок кочівників оголосив своєму війську, що не зупиниться, аж доки не дійде до краю землі, нині в столиці Ішторну Габідені намагаються не згадувати. Як і про те, що тодішні ішторнійці зітхнули з полегкістю, дізнавшись, що до сонцеславів прийшла несподівана підмога, наче звалившись з неба.

А втім, вони й насправді спустилися з неба — Дана, Веданг, Ігворр… Богорівні…

Сонцеслави, побачивши, як у відповідь на їхні молитви, просто на капище поволі спускається величенький сріблястий диск у сяйві вогнів, окликали тих, хто вийшов з повітряної колісниці Богами. Ельберійці-простолюдини і досі так звуть своїх рятівників та складають їм божеські почесті. А оскільки прибульці неодноразово повторювали, що Богами не є, то знать погодилася називати їх Богорівними…

Освічений ішторнієць, звичайно, скаже, що це однаково. Чорт зостанеться чортом, хоч як його не назви…

Прибулі запропонували тодішньому Верховному Князю сонцеславів Властимилу з Ділу військовий союз. Взамін же вони хотіли зостатися на цій землі разом зі своїм народом. Народ той очікував, чим закінчаться перемовини, у велетенському кораблі, який, за їхніми словами, плив десь високо у небі.

Князь Властимил ладен був обіцяти все що завгодно. У появі Богорівних він бачив ознаку явної милості Богів до відважних. Адже лише він з усіх князів сонцеславів наважився на спротив. Решта зрадила…Або здалася… По власній волі вдягнула на себе та своїх підданців рабське ярмо. Не піддався лише він — Властимил з Ділу… Він відступав під тиском орди, втрачаючи град за градом, але здаватися не збирався. Його волхви йшли до бою разом з військом, а в проміжках між боями кликали на допомогу Бога Грому і Трисвітле Сонце, нащадками якого вважали себе сонцеслави.