Мирослава Горностаева: Вогнедан, Повелитель…

«Чому ви, мій пане, не радієте з перемоги? — спитав якось молодий воїн-ельберієць у князя Ллура Ллєга. «Бо битва, дитя моє, - відповів такий же юний з вигляду дивний, — є огидною. Це повна відсутність краси та гармонії. І цього не окупить ніяка перемога. Втішаймося тим, що животіти у рабстві ще огидніше.»

Князь Властимил не шкодував зусиль, укріплюючи свою об’єднану країну і у всьому питав поради у пані Дани («Ви ще не забули, — спитає освічений ішторнієць, — що то було втілення демона Ігліяна?»). Про шлюб він їй більше не нагадував, та якось, за переказами, коли вона милувалася навесні тихою ніччю над рікою, названою її ім’ям, то промовила сама до себе мовою сонцеславів-ельберійців:

«Як важко

В сріблі місячного сяйва

Цвіт сливи розпізнати уночі

Хіба що пахощі підкажуть

Де шукати…»

Дивні часто говорили поміж собою віршованими рядками і своєю мовою, і мовою своїх союзників. Але голос, котрий відповів прекрасній пані, не був голосом дивного.

«Набридло плутати

Зі сливи ароматом

Жадані пахощі

Коханої вбрання…

Довіку слив не посаджу край хати…»

Ті ж перекази говорять, що тієї ночі пані Дана погодилася стати Господинею Данаділу, зрозумівши, що їй вдалося змінити людей Ельберу. З тих часів всі ельберійці — і люди, і дивні — відріжняються пристрасною любов’ю до краси і гармонії в усьому… В житті, в мистецтвах, навіть в одежі… І зовсім не вважають, що тішити очі гаптованим вбранням, слух музикою, а мову розпусними, з точки зору освіченого ішторнійця, віршами є гріхом…

І ось промайнули століття зі дня Пришестя, знову заросло травою випалене вогнем Відрадненське поле, і нащадкам дивних про їхнє прибуття нагадувала лише Летюча Зірка, котра час від часу з’являлася в небі над Ельбером, та Сіллон, що палав на небі гострим блакитним вогнем. Зник кудись леаран — корабель-диск, на якому зійшли в цей світ перші троє Богорівних. А ельберійці жили собі, звертаючи увагу на тих же ішторнійців лише тоді, коли цим недобрим сусідам приходило до голови вже вкотре піти війною на кругловухих язичників та їхню гостровуху знать.

Але нині настали тяжкі часи для Коханого Краю… Ми не втрачаємо надії, та втратили багатьох близьких нам істот… Моанські варвари з Півночі, ще гидкіші за ординців хото залили кров’ю Ельбер Прекрасний й оголосили його своєю власністю…

Лише острів Сіллон ще тримає оборону, і не здається Чорногора… Князь Влад Пард, ваш покровитель, пане Світляне, присягнув, що за мури Ігворри не проникне жоден ворог.

Ви, принц зруйнованого Ельберу, маєте право знати правду про те, що сталося з нами. Бо, як це буває завжди, історію переможених напишуть переможці, і нащадки не пізнають в ній пращурів.

Тож прочитайте цього сувоя і зрозумійте — в тому, що сталося не було провини вашого батька. І тяжко засудити батька вашого друга Воїрада за те, що він втратив відчуття гармонії світу.

Але почнемо ми зі світлих часів… З того часу, коли батько ваш, Повелитель Вогнедан, був ще Князем Данадільським, прозваним боговладцями Принцом Яблуневого Саду…

Розбійників було восьмеро, дев’ятий — отаман Рибка.

Очікували вони вже досить довго. По зірках пан Рибка визначив, що годинник на вежі Дубна мав би вже вибити дванадцяту. Його товариші — троє кедагів, двоє моозців, двоє зелемінських волоцюг, та його приятель — радинець Зорко вже почали потиху бурчати, що надаремне витрачають час.

— Опісля того, як в околиці вже стільки загинуть, — ламаною мовою шипів моозець Хантс, — тільки божевільна піти вночі до яру… До така яру…

— Так ше і ми ввашами, — за усіх кедагів пробурчав колишній коваль, а нині злодій Шеш, — шого ждря шидіти?

— Ви, хлопці, - холодно мовив Рибка, — є тут чужими. І зовсім не знаєте гостровухих. Хоробрість у них таки й справді нелюдська. І впертість. Тим більше — ці двоє паничиків є приїжджими зі столиці.

— Ви, пане-отамане, — озвався Зорко стиха, — краще скажіть, чим ми зможемо поживитися з тих боговладців. Відомо, що дивні не носять золотих прикрас, і навряд чи виберуться до яру з повними гаманцями. На Заярському хуторі ми поживилися незле, але ж то було всього лише раз. До того ж, зі шляхетської садиби нам не дісталося нічого — все пішло з димом. З позосталих шістьох мандрівників зовсім нічого було взяти…окрім вух. Так, дрібнички, трохи грошей… Не варто ризику.