Колись нащадкам стане час наш — час
Понурих воєн, варварських звичаїв…
Той час ласкавий, що так щедро нас
Чеснотами одвічними вінчає…
На згарищах, що їх укриє порох
Не залишиться статуй кам’яних
Лише леґенд бессмертних кілька… Й їх
Втілятимуть у безкінечних творах
ОЛЬЖИЧ
Карна, великий герой… був найкращою часткою Бога Сонця…
Ще звали його Радгея, бо Радга було ім'я тієї, котра виховала воїна…
Магабґарата… Адипарва..
Чандра, Місяць, тієї ночі, як і завше, освітлював своїм холодним сяйвом всю Бгаратаваршу [1] Бгаратаварша, або «країна Бгарати» — стародавня назва Індії
. І лише він, світлоликий, бачив як скрадалися берегом Ґанґи дві тіні.
Жінка, струнка й висока, затулялася покривалом, здригаючись від кожного шереху. За нею дріботіла згорблена служниця, що несла на руці важкенького кошика.
— Спинися! — півшепотом наказала висока. Стара, важко хекаючи, поставила кошика на землю і ледь відсунула накривку.
— Моя пані, - мовила служниця жалібно, — погляньте-но… Як воно усміхається в — ві сні. Пожалійте! Одне ваше слово — і я віднесу дитя до знайомого вайшьї [2] Вайшьї — третя з чотирьох основних варн, або суспільних прошарків, на які поділялося суспільство Бгаратаварші. До неї входили зокрема селяни, торговці та деякі ремісники.
! Він багатий і бездітний. Кошик набере води і потоне! В річці — крокодили! Моя пані, чим же винна дитина?
— У мене немає вибору, Уті! — мовила молодиця ледь чутно, — якщо княжич з Гастінапуру дізнається, що я заручилася з ним вже втративши цноту, він одвернеться від мене з огидою, і я ніколи не вийду заміж! А тим більше за таку людину, як княжич Панду!
— Але ж хлопчика можна віддати на виховання, — знову почала стара, — не сказавши нічого про його походження…
— Все одно хтось дізнається, і підуть чутки, — мовила молода пані і дістала з-під покривала якийсь згорток, — Ось! Нехай відомо буде, що це — дитя кшатрійки. Тут — дарунок його батька…
— Чи не краще віддати дитину батькові? — несміливо запропонувала стара, — чому ви не хочете сказати хто це хоч би мені? Я ж виняньчила вас, моя маленька Прітго, я пам'ятаю ще ті часи, коли ви жили в країні Яду, у рідного батечка, аж поки милостивий Кунтібгоджа не вдочерив вас з батькової згоди! Скажіть мені, хто цей кшатрій, або брагман [3] Брагмани, або жерці були першою, вищою варною, кшатрії, або воїни — другою.
— і я віднесу йому сина!
— Його батьком був сонячний промінь! — різко мовила Прітга, — забудь про це, поклади згорток до кошика і постав кошика на воду!
Стара, схлипуючи, виконала наказ і одіпхнула кошика палицею. Прітга судомно стисла руки під покривалом, тоді різко повернулась і пішла геть од берега. За нею почалапкала служниця.
Чандра, Місяць, дивився байдуже на чорну крапку, що погойдувалась на хвилях Ганґи. З кошика не долинало ні звуку — води Священної Ріки гойдали його як мамині долоні. Маленький Вріша Каунтея Партга солодко спав.
Радга, дружина Адгіратти, княжого візничого, дріботіла запилюженою вуличкою гастінапурського передмістя, притримуючи однією рукою на голові вузол брудної білизни.
Думки жінки були не дуже веселими і кружляли довкола непутящого чоловіка, який збавляв час із іншими сутами [4] Кожна з основних варн підрозділялася на касти, котрі об’єднували людей за фаховою ознакою. Існували також і проміжні, міжварнові касти. Так сути — візничі бойових колісниць, за означенням, приведеним у «Магабґараті» «служать брагманам і кшатріям та не служать вайшьям». Окрім вміння керувати в бою четвіркою коней, обов’язком сути було володіти музичним інструментом та складати пісні про подвиги воїнів. Деякі дослідники «Магабґарати» як епосу вважають її основою «пісні колісничних».
-візничими за грою в кості та чаркою хмільного.
Читать дальше