Гра в кості з'їдала трохи не всю платню колісничого князя Дгрітараштри, тому Радга давно вже відпустила наймичку і прала сама білизну та готувала їжу для коханого чоловіченька. А той на всі докори відповідав лишень: «Кому що залишати… Ми все одно не маємо синів»
Троє синочків Радги померли від пошесті в найніжнішому віці, а четверте народилося мертвим, трохи не вбивши матір. З того часу Радга більше не вагітніла, хоч до яких лише Святинь не ходила на прощу. Для молодиці, яка дуже любила дітей, порожній будиночок Адгіратги був нині оселею суму, а сусідські дитинчата, котрі вовтузилися в пилюці, завше отримували від Радги медові коржики та інші ласощі. Сам княжий колісничий теж сумував за померлими синочками, від чого і намагався розважитись грою в кості.
Та Радга, завзята й весела від природи, довго не могла віддаватися сумним думкам. Доки вона дійшла до берега, то почула від стрічних сусідок кілька нових пліток і тепер вже усміхалась, згадуючи те, що їй оповідали подруги.
На березі Радга вигідно розташувалась на бамбуковому плотику і почала рвійно вибивати шмаття дерев'яним праником. І раптом десь поблизу пролунав дитячий плач.
Радга підвела голову від прання і почала роздивлятися довкола. На березі вона була сама — самісінька. А плач не вгавав.
Оподалік на воді погойдувалась якась плетінка. Жінка прислухалась. Писк лунав звідтіля.
Радга ввійшла у воду, підібравши сарі, і зачепила кошика праником. З нього знову почувся хрипкий писк дитинчати, що, видно, кричало не перестаючи не одну годину.
Жінка вибралась на берег і відкинула накривку. В кошику лежало немовля, сповите мокрими шовковими пелюшками. Воно вже не мало сили й кричати і лише жалісно попискувало.
Радга обережно розгорнула мокрий шовк. Маля, геть обкаляне, виявилося хлопчиком місяців трьох — чотирьох від народження. Саме в такому віці помер третій синок Радги.
Дружина колісничого похапцем обмила свою знахідку і обтерла краєчком сарі. Тоді загорнула дитя в край головного покривала, підхопила порожнього кошика і щодуху побігла додому, покинувши на березі білизну.
Сута Адгіратга, прийшовши увечері, вельми був здивований, побачивши у дворику цілий гурт сусідок, чиюсь козу та великий кошик, повний якогось шмаття. Радга сиділа на ґанку в оточенні жіноцтва і годувала чиюсь дитину з глиняної пляшечки, заткнутої вовною.
— Що сталося? — спитав колісничий.
— Ваша дружина, шановний Адгіратго, — пояснила одна з жінок, — знайшла у річці дитинку! Хлопчика!
— Боги… Боги послали, — зашепотілись жінки, — Боги послали Радзі сина замість її померлих діточок!
Радга, сяючи щасливим усміхом, відгорнула краєчок пелюшки. Сута обережно погладив дитячу голівку і спитав півшепотом:
— А чим годувати малого?
— Мадга позичила нам козу, — відповіла Радга незворушно, — а ви, мій пане і повелителю, щоб і близько не сміли підходити до грального столу, бо руки праником повідбиваю. Нам треба купити корову і віддати пожертви на храм Лакшмі. [5] Лакшмі — Богиня щастя та добробуту
Чи чули, чоловіченьку?
— Авжеж, — розгублено мовив сута, — А що там у кошику?
— Сусідки принесли для нашого знайди пелюшок… Чоловіченьку, любий, вся вулиця певна, що дитинка послана нам Богами!
Сута поскріб потилицю.
— Мабуть кину я грати в кості, - сказав, — та будемо збирати гроші. Аби наш син учився своїй справі у найкращого сути Гастінапуру. Він ще возитиме колись дітей князя Дгрітараштри.
— А може, майбутніх синів князя Панду! — мовила мрійно Радга, — говорять, що він одружується…
— Так, — солідно кивнув головою княжий колісничний, — і, кажуть, бере за себе князівну Бгоджі, Прітгу Кунтідеві. Так що без діла наш хлопчик не залишиться.
Коли сусіди розійшлися по домівках, сута змусив Радгу ще раз оповісти про її знахідку.
— У кошику? — перепитав, — в якому?
— Ось він, чоловіченьку… Обмазаний глиною, аби вода не пройшла!
— Цікаво, — буркнув Адгіратга, — яка ракшасі могла вкинути до річки власного сина?
Він викинув з кошика закаляні пелюшки і видобув зі дна щось загорнене в білу шмату.
— Дивись — но, Радго!
У згортку були чоловічі сережки у вигляді сонячних дисків та оберіг, що нагадував невеличкий панцир черепахи. Всі три речі виблискували щирим золотом.
— О-ох! — вирвалося в жінки.
— Наш хлопчик — син кшатрійки, — мовив сута, роздивляючись прикраси, — може вона зогрішила з кимось з нижчої варни?
— Може він — син брагмана! — палко заперечила Радга.
Читать дальше