Мирослава Горностаева - Син сонця

— Це було попередження, — сказав брагман, — і призначалося воно певній людині. Вельможна Кунтідеві теж побачила це, але не зробила нічого, аби відвернути лихо. Колись брати таки зітнуться в двобої, і в цій битві не буде переможців.

Двічінароджений зняв браслет з руки Радги і провів над ним долонею.

— Він не є небезпечним, — сказав, — заховайте його, але самі не вдягайте. Через кілька років це буде просто прикраса.

Брагман віддав браслета Адгіратзі і підвівся. Сута, ввесь час кланяючись, провів його до дверей.

— Як вас звати? — запитав, — за кого нам молитись і якому храму найперше приносити жертви?

— Я — Вікартана, [11] Вікартана , «Променистий» — одне з імен Бога Сонця Сур’ї — відповів брагман після недовгої паузи.

— Служитель Сур'ї? — здивувався Адгіратга, — але в околиці немає храму Сонця…

Адгіратга затнувся. Таємничій цілитель зник. Сута навіть не почув, як той зійшов з ґанку.

— Дивина, — пробурмотів Адгіратга, повертаючись до спочиваленьки, — Радго, як там малюк?

— Гарячка минула, — озвалась Радга тихо, — чоловіченьку, а що робити з браслетом?

— Покладемо до сховку, до отого, що було в кошику, — мовив візничий, — але що ти бачила, люба?

— Криваву битву, — прошепотіла Радга, — воїни билися і кінно, і пішими, і на слонах, і на колісницях… Один з них, з тих воїнів, був схожим на княгиню Кунті…

— Якщо це й попередження, то не нам, — мовив сута полегшено, — що нам до княжих чвар? Ми — люди маленькі…

Зранку Радга таки збігала до заклинача хвороб. Той сказав, що хлопчика було зурочено і пораяв:

— Це від того, що ти назвала чужій людині його справжнє ім'я. Забудь те ім'я і зви його по-батькові. Або твоїм ім'ям. Тоді лихі духи відступляться.

Дружина колісничного послухала поради. З того дня малого Васушену ніхто не називав інакше як Радгеєю [12] За звичаєм дітей часто звали по-батькові, або материним іменем. Радгея означає «син Радги», а, наприклад, Каунтея Партга — «син Кунті Прітги» , сином Радги. І літа побігли знову, в звичних клопотах та тривогах.

— Це не діло, сусіде, — вже вкотре повторював візничий Ґавальгана, — ви маєте якось вплинути на свого сина.

— Я сьогодні ж займуся ним, сусіде, — примирливо мовив Адгіратга. Випровадивши Ґавальгану, він піднявся на ґанок і гукнув:

— Радгеє! Радгеє!

З-за рогу хатини неквапом вийшов підліток років дванадцяти. Біляві його кучері були зв'язані високо на тімені на зразок зачіски кшатріїв. Сині очі, затінені довгими віями, ховали лукавий блиск.

— Я ось, татку…

— Йди-но сюди, хлопче, — сута намагався придати голосу належну суворість, — ти що ж оце накоїв сьогодні вранці?

— А хіба що?

— Як це що? Навіщо ти наставив синців сусідському Санджаї?

— Але ж, татку, я зовсім не бився з Санджаєю! — вигукнув хлопець, — навпаки, він був моїм колісничним, а ратгін і сута під час бою — одне!

— Твоїм колісничним? — перепитав Адгіратга.

— Ну, звичайно, татку! Ми гралися у битву. Бгаратою, великим воїном, був я, а Санджая — моїм сутою. Бути конями погодились близнюки старої Ґіти, а колісницю ми зробили з візка одного шудри [13] Шудри — четверта варна, до якої входили слуги, актори, нефахові робітники та деякі ремісники. , що живе у хижі біля річки.

— Ото лихо! — вигукнув Адгіратга, — то ви ще й вкрали візка!

— Не вкрали, а позичили, — заперечив Радгея, — той дядько навіть нічого й не помітив. А потім я викликав на двобій одного хлопця з Гончарського Кута.

— В нього теж була колісниця? — спитав Адгіратга, ледь стримуючи сміх.

— Авжеж! Та що розуміють у битвах ті шудри-гончарі! Вони поцупили возика чандали [14] Чандали — люди вигнані з суспільства, ізгої. Вони самі та їхнє майно вважалися нечистими , і тепер їм доведеться очищуватись від скверни.

— Ну, і хто переміг? — Адгіратга вже сміявся не криючись. — Звісно, що я! Коли я влучно метнув списа…

— Ти хоч очей нікому не повиштрикував? — затривожився сута.

— Ні, звичайно. Спис потрапив ворогу просто в груди, і той упав замертво. Перемога була чудовою, але все зіпсував отой дурник Санджая. Він не втримав повіддя, возик налетів на Ґітиних онуків, ті впали, на них упав Санджая, потім я, а зверху — возик.

— А що сталося з переможеним? — спитав Адгіратга серйозно, — коли до мене заявляться ще й його батьки?