Мирослава Горностаева - Блискавиця Перунова

Була Перунова ніч…

Люди з селища Протолчого, що на Хорсиці [1] О. Хортиця, який в давнину звався Хорсовим островом, або Хорсицею. , котрі прийшли на требище вшанувати Образ Божий та принести пожертву, подалися геть, і волхв лишився сам.

То був високий чоловік непевного віку, начебто немолодий уже. Волосся, підхоплене оберігом-стрічкою, було сивим, та постать мав чоловік струнку, наче в юнака, а рухався він так легко, що будь-кого міг ввести в оману, особливо затемно.

А проте волхв Далебор був старим. Дуже старим. Тому золотаво-карі очі його дивилися на світ з тим холодним спокоєм, який приходить до чоловіка лише з досвідом та мудрістю. Та й про що хвилюватися людині, єдиним майном якої є два мечі, похідні гусла, та оберіг з темного срібла з зображенням вовчої голови? Хіба про те, кому заповісти найбільше багатство рахмана [2] Брахмана, жерця. Слово збереглося у назві свята — Рахманський Великдень. — вагу пам’яти пращурів. Минули ті часи, коли за велику честь вважалося бути учнем волхва, світ змінювався просто на очах Далеборових, і в цьому, новому світі не було місця для оберігачів давніх звичаїв. Волхви-воїни загинули в обороні Богів своїх, а тих, чиєю зброєю були знання та розум, знищено вогнем і мечем. Ті ж, кому вдалося врятуватись — провадили життя ізгоїв. Йому, Далебору, ще пощастило — він знайшов спадкоємця…

Далебор поворушив жарини вогнища і прислухався до віддаленого гуркоту громовиці. Десь далеко раз у раз спалахували блискавки. На небі, серед спокійних лагідних зірок, багряним світлом палала Блукаюча Зірка, що її люд звав Кривавою Зорею, а волхви, котрі відали про з’яву за кілька літ, бо давно обчислили її — Перуновим Мечем. [3] 1061 рік — рік чергової появи комети Галлея.

— Сьогодні ніч тризни, ніч воїнів Перунових, — сказав старий неголосно, — ти спиш, Вогнику?

Темна купа біля вогню заворушилась. З-під плаща вибралось двоє — хлопчина років восьми-дев’яти, зодітий, як і старий жрець, в білу до колін полотняну сорочку та такі ж ґачі [4] Штани з грубого полотна. , і маленьке вовченя.

— Ні, Віщий, — сказав хлопець, — я слухаю…

— Що слухаєш?

— Перуна…

Старий усміхнувся:

— Давай слухати разом… Сеї ночі борються Білобог з Чорнобогом, і тим утримують Сваргу [5] «Небеса», світ Богів. , Світ предвічний, аби не бути йому повержену.

— А хто переможе? — зі щирим зацікавленням спитав малий.

— Вічна ця боротьба, бо як переможе хоч Світло, хоч Тьма — зникне і Сварга, і Боги на ній, і ми зникнемо… Буде інший світ, не схожий на наш. Тому битву ту не мають змоги програти Перунові вої. Недарма відбирає Перун для війська свого найхоробріших з тих, хто загинув у цьому світі.

— А як відбирають до війська того? — спитав хлопчина.

— Як упав чоловік в обороні землі своєї, притуливши її до ран — так і опинився на Сварзі. І меч в руці його перетворився на вогонь Небес, а сам він — на блискавку.

Хлопець притулився до свого наставника і задивився в освітлене відблисками небесного вогню небо. Потім погляд його упав на Образ Перунів, що височів на требищі [6] Місце для проведення обрядів за звичаями предків. . Дерев’яне зображення було побите і пощерблене, та хлопчина знав, що як добре придивитись за світлого дня, то на нього гляне з-під вояцького чуба відважне лице з завзятим усміхом на вустах.

— Віщий, — озвався хлопець, — ви говорили людям з весі, що Образ сей стояв колись у самому Києв-граді, в Перуновім Гаї.

Старий кивнув і підкинув паличчя до вогню.

— А як він опинився тут, на Хорсиці?

— Опісля того, як Володимир, син Святославів, князь Київський потрапив під закляття ромейських [7] Візантійські, або ж грецькі. жерців, — відповів поволі Далебор, — звелів він нищити і Божі Образи, і тих, хто тим Образам молився. Образ же Перунів, опісля загибелі воїнів, що боронили його, вкинуто було у води Славути. Віднайдений же він вільними людьми на Змієвому острові, вище Хорсиці. Протолчани так і звуть те місце нині — Перунова Рінь…