Мирослава Горностаєва - Блискавиця Перунова

Блискавиця Перунова.

Повість з 11 століття

Літа 1061 – 1076

І Богові Перуну – громовержцю,

Богові прі і боріння, скажемо,

Живих явищ кола

Не переставати крутити в Яві.

Це він нас веде стезею правою до брані

І до Тризни великої по всіх полеглих

Що йдуть у життя вічне

До Полку Перунового.

Слава Богу,

Перуну вогнекудрому

Який стріли на ворогів верже

І вірною стезею вперед веде

Бо єсть він воїнам суд і честь,

І яко златорун, милостив –

Всеправеден єсть!

Велес Книга. Вояцькі молитви.

Була Перунова ніч…

Люди з селища Протолчого, що на Хорсиці 1, котрі прийшли на требище вшанувати Образ Божий та принести пожертву, подалися геть, і волхв лишився сам.

То був високий чоловік непевного віку, начебто немолодий уже. Волосся, підхоплене оберігом-стрічкою, було сивим, та постать мав чоловік струнку, наче в юнака, а рухався він так легко, що будь-кого міг ввести в оману, особливо затемно.

А проте волхв Далебор був старим. Дуже старим. Тому золотаво-карі очі його дивилися на світ з тим холодним спокоєм, який приходить до чоловіка лише з досвідом та мудрістю. Та й про що хвилюватися людині, єдиним майном якої є два мечі, похідні гусла, та оберіг з темного срібла з зображенням вовчої голови? Хіба про те, кому заповісти найбільше багатство рахмана 2– вагу пам’яти пращурів. Минули ті часи, коли за велику честь вважалося бути учнем волхва, світ змінювався просто на очах Далеборових, і в цьому, новому світі не було місця для оберігачів давніх звичаїв. Волхви-воїни загинули в обороні Богів своїх, а тих, чиєю зброєю були знання та розум, знищено вогнем і мечем. Ті ж, кому вдалося врятуватись – провадили життя ізгоїв. Йому, Далебору, ще пощастило – він знайшов спадкоємця…

Далебор поворушив жарини вогнища і прислухався до віддаленого гуркоту громовиці. Десь далеко раз у раз спалахували блискавки. На небі, серед спокійних лагідних зірок, багряним світлом палала Блукаюча Зірка, що її люд звав Кривавою Зорею, а волхви, котрі відали про з’яву за кілька літ, бо давно обчислили її – Перуновим Мечем. 3

- Сьогодні ніч тризни, ніч воїнів Перунових, - сказав старий неголосно, - ти спиш, Вогнику?

Темна купа біля вогню заворушилась. З-під плаща вибралось двоє – хлопчина років восьми-дев’яти, зодітий, як і старий жрець, в білу до колін полотняну сорочку та такі ж ґачі 4, і маленьке вовченя.

- Ні, Віщий, - сказав хлопець, - я слухаю…

- Що слухаєш?

- Перуна…

Старий усміхнувся:

- Давай слухати разом… Сеї ночі борються Білобог з Чорнобогом, і тим утримують Сваргу 5, Світ предвічний, аби не бути йому повержену.

- А хто переможе? – зі щирим зацікавленням спитав малий.

- Вічна ця боротьба, бо як переможе хоч Світло, хоч Тьма – зникне і Сварга, і Боги на ній, і ми зникнемо… Буде інший світ, не схожий на наш. Тому битву ту не мають змоги програти Перунові вої. Недарма відбирає Перун для війська свого найхоробріших з тих, хто загинув у цьому світі.

- А як відбирають до війська того? – спитав хлопчина.

- Як упав чоловік в обороні землі своєї, притуливши її до ран – так і опинився на Сварзі. І меч в руці його перетворився на вогонь Небес, а сам він – на блискавку.

Хлопець притулився до свого наставника і задивився в освітлене відблисками небесного вогню небо. Потім погляд його упав на Образ Перунів, що височів на требищі 6. Дерев’яне зображення було побите і пощерблене, та хлопчина знав, що як добре придивитись за світлого дня, то на нього гляне з-під вояцького чуба відважне лице з завзятим усміхом на вустах.

- Віщий, - озвався хлопець, - ви говорили людям з весі, що Образ сей стояв колись у самому Києв-граді, в Перуновім Гаї.

Старий кивнув і підкинув паличчя до вогню.

- А як він опинився тут, на Хорсиці?

- Опісля того, як Володимир, син Святославів, князь Київський потрапив під закляття ромейських 7жерців, - відповів поволі Далебор, - звелів він нищити і Божі Образи, і тих, хто тим Образам молився. Образ же Перунів, опісля загибелі воїнів, що боронили його, вкинуто було у води Славути. Віднайдений же він вільними людьми на Змієвому острові, вище Хорсиці. Протолчани так і звуть те місце нині – Перунова Рінь…

- Віщий, невже ромеї аж такі сильні чародії, що змогли зурочити навіть князя? – майже пошепки спитав хлопчина.

- Не чари їхні сильні, лиш дух слабкий у тих, хто чарам тим піддався! – сказав старий різко, - Боги наші, Вогнику, не люблять кволих і безпорадних. Вони дають одним розум, другим – рало, ще іншим – меч для битви, і не їхня провина, що деяким людцям потрібен костур замість меча.