Мирослава Горностаєва: Блискавиця Перунова

- А що значить це слово по-наськи? – поцікавився Вогник.

- Блискавиця.

Вогник подивився на зброю ще з більшою повагою. Далебор мовив підбадьорливо:

- Я замовлю його на тебе. Це добрий клинок, твердий, як душа сканда.

З того дня Вогник не розлучався з дарованим мечем. Вчитель, щоправда, і не давав йому робити цього. Кожен день був тепер для юнака ніби битвою – старий навчав його, наче з ворогом двобої вів. Вогник уже й перестав рахувати садна, порізи та поразки, коли якось одного дня він зумів ні, не перемогти Далебора, а просто не пропустити жодного удару. Волхв гмикнув щось схвальне, а наступного разу зав’язав юнаку очі і змусив битися всліпу. Знову потекли дні, наповнені болем і втомою.

- Для чого це, Віщий, - насмілився запитати Вогник опісля чергового двобою, - для нічної битви? Але ж я добре бачу в темряві, і міг би…

- Не для битви, - пояснив старий, - для того, аби вивільнити прану, силу духу. Ти маєш відчути рух супротивника перш, ніж він його не те що почне – задумає.

Полісун, котрий за ці роки виріс з вовченяти на величенького сіроманця і мав якийсь занадто розумний погляд як на звіра, утямив, чим можна помогти приятелеві. Якось, коли Вогник намагався з зав’язаними очима вловити рухи Далеборова меча, вовцюга попередив його тихим гарчанням. А тоді почав “підказувати” вже відкрито, аж Далебор нагримав на нього. Ввечері скривджений Полісун підійшов до Вогника, котрий знеможено сидів біля стінки хижі й притулився йому мордою до грудей. Гордий, як і його приятель, вовцюга ніколи не принижувався до собачих викрутасів, і мав лише цей, єдиний вияв ласки. Юнак поклав руку на спину вовка і раптом відчув дивне тепло, що виходило з його власних пальців. Відчуття зникло одразу ж, але вправлятися втемну опісля цього стало набагато легше.

Ясна річ, що навідувати свою подругу з Протолчого юнак став не так вже і часто. Неждана, висока чорноброва молодиця, старша за свого лада літ на десять, не гнівалася, але сумувала.

- І Лют мій був такої ж натури вояцької, тільки що загинув не в битві, - мовила якось, - ти теж колись підеш з мечем своїм і не повернешся.

- Ти кохала мужа свого? – ревниво питав Вогник.

- Не так, як ти – свого меча! – пирхала жінка, - просто покликав він на волю, і я пішла.

- А де рід твій, Неждано? – зацікавився юнак, - я тебе ніколи не питав…

- Рід…, - зітхнула жінка, - у Вовчій весі, що на Київщині. Батько мій – боярина Сохвонія закуп. Майже роб. Батько цього Сохвонія, Вовк-воєвода, вислужив у Володимира-князя маєтки великі, ще й земельки прихопив…не трошки. Та й то стариня мовила, що батько був таки вовком, а син є собакою. Звелів поставити Сохвоній наш у селищі кирикон 15і утримувати жерця, родом чи-то болгарина, чи-то грека, а люд на треби зганяти силою. Великдень там, чи Купайло – налетить боярин з посіпаками, людей порозганяє, вогнища затопче… По-божний… Та тільки до дівок був дуже ласий хрещений боярин наш…

- А ти сама хрещена, Неждано? – спитав обережно Вогник.

- Я – десяте дитя у сім’ї закупа! – засміялася Неждана, - тому мене так і звуть. Батькові було не до боярських витребеньок. Хоча Сохвоній дізнався про те…як виросла. Я, ладо мій, дівкою гарна була…

- Ти й зараз гарна! – сказав цілком щиро Вогник.

- Де вже мені… От, питав ти, чи любила я Люта свого… Лют був молодим і сильним, а Сохвоній – старим та сивим. Як вибирати між ними – то вже краще Лют. Та тільки недобрим чоловіком був муж мій… Холодний, жорстокий, мов крига. Однак – все одно пішла за ним. Боярин-то наш, як не зумів мене улестити, окликав відьмою і смертю загрожував. А яка з мене відунка? Ну, трави знаю, так їх майже всі жони відають. А нині і зовсім – сама собі господиня. Ось любка маю, а схочу – прожену геть…

- Не любиш мене зовсім? – розгублено спитав юнак. Неждана знову усміхнулась і розкошлала йому волосся.

- Я молода, - мовила, - ти – юний, добре мені з тобою. А кохання, ладо моє, лише в піснях буває та в сказаннях волхва твого.

З настанням осені Вогник навідував Неждану в її хижці, де ледве вміщалось низьке дерев’яне ложе та саморобний ткацький верстат. І те і друге зробив небіжчик Лют, котрий, попри свої вади мав, видно, золоті руки. Юнак якось намагався помогти вдовиці: то хмизу принесе, то впольовану косулю, то в’язку риби. Неждана дари приймала з нехіттю – мовляв не пропаду і сама. Далебор якось сказав, помітивши засмучене лице учня:

- Перша жона запам’ятовується надовго. А остання любка Перунича – смерть вояцька, то й назавжди.