Мирослава Горностаєва: Світовидові коні

Над Руяном займався світанок. Острів ще лежав у темряві, тихий і сонний, та над морськими хвилями вже тремтів багряний пруг, і рожеве світло заливало крейдяні скелі Вітового півострову.

Велимир, син Величарів, знав, що має трапитись зараз, але все одно затамував подих.

Наче вогняний зблиск пробіг небокраєм, і на білих скелях постала Аркона, вся одразу, з городищем і валом, з будиночками передмість. А над містом, в чистому вранішньому повітрі, як величезна лодія, пливла гостроверха Святиня Світовидова…

Руян лежав у темряві. Лиш стольне місто його гойдалось на рожевих Дажбожих долонях.

Ще якась мить — і темрява чорним плащем зісковзнула з лук Руяну. Видиво зникло. Займався погідний день, навіть дуже погідний для північного літа. А Велимир ніяк не міг відірвати очей від міста на білих скелях. Очі ті зробилися вологими, і юнак квапливо струснув головою, аби Божидар, наставник, не помітив такої недоречної для воїна розчулености.

— Колись питав, Велимире, як можна відчути Божу присутність, — тихо озвався волхв, — нині ти її відчув. А тепер ходімо. Віщий чекає на тебе.

Години за дві вони дійшли до городища. На тихих вуличках передмістя не було нікого, люди вже стали до роботи, і лише запізнілі жінки з водоносами віталися: з Божидаром шанобливо, з Велимиром — лукаво і загонисто, навіть напівзнайомі. Зовсім незнайомого люду для Велимира, що виріс у городищі, тут і не було. Ось крокує його навчитель у мистецтві бою, молодий ще здоровань Бажан Радомислів на прізвисько Буєсть. Прізвисько воїн отримав за палкий норов та шалену відвагу. Світовидове лицарство — кінна дружина Святині, до якої належав Буєсть, і досі переповідає з захопленням, як в останній напад урманів Буєсті вдалося здолати берсерка, з яким інші не змогли зладнати і вп'ятьох. Побачивши учня, Буєсть звесела підморгує і розгладжує вуса:

— Щасти, Велимире!

Воїн здогадується, що сьогодні буде вирішуватись доля Велимирова, а тому, проминувши їх з Божидаром, обертається і ще раз повторює:

— Щасти!

Велимир змахує рукою на знак подяки і теж розгладжує вуса, вірніше, те місце, де вони мають вирости. Нещодавно юнакові минуло сімнадцять весен, він побував у першій битві і убив свого першого ворога, молодого урмана, в тій самій сутичці, що і Буєсть — свого берсерка. Цілком доросла людина, отже… Ось тільки вуса чомусь не квапляться рости.

На майдані перед Святинею безлюдно. Велимир зі своїм супутником проходять вигадливо різьблену дерев'яну браму і опиняються на дворищі перед головним входом. Тут теж тихо, тільки на дерев'яній же лаві під стіною сидять четверо — двоє жінок, хлопчик — підліток і дівча, дуже на того хлопця схоже.

Мати Дивина… Тітка Світанна… І тітчині діти, двійнята, Славута і Славця. Весь рід Велимирів.

Весь, бо батько Величар поліг у війні з данцями, бо чоловік його сестри Світанни Гостромисл загинув одинадцять літ тому, обороняючи прибережний Градець від тих же данців таки, і там же загинув материн брат Станимир, головний волхв Святині Градця. В Градці ж загинула і вся інша рідня матері Дивини, а що сталося з нею — про те мати не любить згадувати.

Тож материн рід не може прийти на посвячення, а рідня батька Величара, окрім сестри Світанни, лишилася в далекій Руси, на берегах ріки, званої Дніпром-Славутою.

Давно вже тітка Світанна, а тим більше її діти, і вбираються як венеди, і говорять як венеди, а як продражнили їх Киянами, так і досі звуться. Хоча ні Славця, ні Славута, ні навіть сама тітка ніколи того Києва й не бачили.

Батькова рідня — з діда-прадіда рідновіри, сам же Величар був волхвом Перуновим і одночасно воїном-захисником невеличкої громади, що не визнавала над собою ні князів, ні боярів, ні жерців віри ромейської. Від утисків княжих і вирушила жменька русичів з родинами своїми шукати місця, де нема ні князів-зрадників, ні попів християнських.