Мирослава Горностаєва: Світовидові коні

Єдиним же місцем, де славин міг вільно хвалу своїм Богам возносити, лишився Руян.

— Видко, не вбережешся від лихого люду і на острові серед моря, — жалілася було тітка Світанна на долю свою вдовину, — хто ж інший данців на Руян нацьковує, як не жерці латинські, нічим не кращі за грецьких!

Нині тітка перша обіймає Велимира, сяючи карими очима, і шепоче:

— Щасти…

Славута, брат у перших, має лише п'ятнадцять літ і споглядає на Велимира заздрісно. Хлопець бо аж рветься до чинів звитяжних і снить битвами та зброєю. А сестра його Славця підморгує лукавим оком і крадькома показує родичу кінчик язика. Аби не дуже пишався.

Мати Дивина підходить останньою. Лице її бліде, аж прозоре, і очі прозоро-зелені тужно дивляться на сина:

— Щасти, надіє моя…

В юности схожа була Дивина на ельфійську князівну, та й нині, маючи дорослого сина, все ще прекрасна арконська відунка. Лише сумна, наче й досі терпить від якогось давнього болю.

Велимир обводить очима рідних, позирає скоса на непроникне лице Божидара і рішуче переступає поріг Святині. Дубові різьблені двері з рипом зачиняються за ним.

Се вже третя посвята в житті Велимировім в п'ять літ прощався він з дитинством, в дванадцять — з отроцтвом, але тоді стояв він межи таких, як і сам, отрочат, та й Божидар, попри всю свою мудрість наставницьку, усе ж таки не правитель Руяну.

Знайома заля Святині ледь заспокоює Велимира. Багряні запони на стінах нагадують про битви, минулі та майбутні, але на місці Меч Аркони, велетенський клинок в прикрашених золотом піхвах, що є по руці хіба самому Світовиду, чекають своєї години вузда та сідло для Божого коня і корогва-станиця повернута світлою, блакитною стороною, і сміється на ній золотий лик Дажбожий.

Бо нема війни, поки що нема, і схований образ Гнівного Сонця, чорного на багряному тлі, і запнуті дорогі килими-завіси довкола Святого Місця, але Велимир знає — там він, Світовид чотириликий, найлюбіший Бог венедів, покровитель Руяну.

Віщий з'являється як завжди нечутно. Велимир звично схиляє коліно, мовби під час свята, і відчуває на волоссі суху маленьку руку Верховного.

Ніхто не знає, скільки літ старому Молибогу, древні арконські бабусі — і ті не можуть пригадати його юність. Сам Велимир часом вважав, що Віщий осягнув таємницю безсмертя і є таким же вічним і незнищенним, як арконська Святиня.

— Встань, Велимире…

Юнак підіймається і несміливо підводить голову. На нього дивляться сірі, ледь насмішкуваті очі Віщого. Занадто молоді для старечого поважного лиця, довгобразого та довгобородого. Густе сиве волосся утримує золотий обруч, карбований різами, полотняне вбрання, як і завше, сліпучо-біле, а у руці тримає Молибог довгого посоха — знак влади та сили.

— Сьогодні має усталитись твоя доля, сину Дивини, — поволі заговорив Віщий, — ти є сином відунки зі жречеського роду, а рід твого батька — волхви з Руси. Ти мав би увійти до Кола, але…

Велимир і сам знає, що заважає йому стати служителем Світовида. У нього, сина волхва і відунки, немає ні здібностей, ні потягу до жречества. Недарма оповідала мати, що він, маючи рік від народження, потягнувся на пострижинах до батькового меча.

— Ти лише добрий воїн, Велимире, — продовжує Молибог, — у тебе немає здібностей цілителя, немає Дару відуна, а бути жерцем-служителем завадить тобі твоє занадто палке серце. Не сприймай це як пониження, але увійти до Кола ти не зможеш. Пам'ятай, що за волею Богів кожен має бути на своєму місці. Мудрий мусить правити, сміливець — воювати, розважний — господарювати на землі, або займатися торгівлею, а вмілий — ремеслом своїм. Той же, хто має натуру слуги чи раба — має бути рабом чи слугою. І горе країні тій, якою правлять слуги лише на тій підставі, що вони є синами мудреців!

Велимир поволі зітхає. Коло — то найвища мрія кожного руянця. Зрештою, в краї, яким правлять волхви, це єдиний шлях сягнути влади.

Та влада — це щось далеке і суворе, а ось тут, поруч — блиск мечів, і запал бою, і ворожа кров на лезі клинка…

— То моя доля — боронити Руяну, Віщий?

— З часом, — озивається Молибог лагідно, — зможеш стати до лав воїнів Бога. Якщо зумієш відзначитись.

— То ж дайте мені пробу, Віщий!

— Проба вже чекає на тебе, сину Величара. На весні тут були люди від князя Ніклота. Пам'ятаєш?

Велимир киває, згадавши сумовитих неговірких бодричів-посланців, та їхнього старшого — темноокого княжича Вратислава. Він, Велимир, прийшов якраз на святинний двір навідати Буєстя, що ніс службу в охороні храму, і добре роздивився посланників.