Мирослава Горностаєва: Світовидові коні

— Ніклот готується до війни й прохає підмоги. На нього рушили сакси в союзі з данцями. Вже мали кілька дрібних сутичок. У нас зараз мир з королівством Данським…, але родичам треба помагати. Ніклот просить зброї, поки що лише зброї, та може доведеться посилати й дружину. А щоб її послати, треба, щоби конунг Данії не надумав напасти й на нас.

Велимир ще не розуміє. З ним ніколи до цього часу не говорено про такі серйозні речі.

— Зброю повезе купецька лодія, — продовжує Віщий, — є в Градці один торговець, що не вперше виконує мої доручення. Та листи до Ніклота і тамтешніх жерців я можу довірити лише воїну, і воїн той має зробити все, аби дощечки не потрапили до ворожих рук. Є нині кілька хрещених душ, котрі служать герцогу Саксонському, і ці відступники знають наше письмо. Оце і буде твоєю пробою, сину Величарів… Зладнаєш?

Велимир облизує вуста і говорить:

— Так…

— То ж склади присягу, воїне, і йди назустріч долі!

З дверцят у протилежній стіні виринає служитель і тягне за мотуз, що звисає зі стелі. Килими довкола Святого місця поволі розсуваються. Один з чотирьох ликів Божества дивиться просто на Велимира. Лице грізне, сповнене спокійної величі і чимось нагадує півзабуте чоловіче обличчя з такими ж довгими вусами. Лице батька Величара.

— Перед Ликом Світовидовим, — говорить волхв, а Велимир молитовно повторює,- присягаю Мечем Аркони та її корогвою вірність Богам своїм і Землі своїй а також Роду свому. І чують це і Боги, і чури, і пращури, і бачиш мене ти, Світовиде Арконський, а інших свідків не потребую!

Молибог побожно бере до рук великий ріг, окований золотом, що висить на грубезнім золотім ланцюгу при боці Образу.

— Пий, Велимире…

Юнак ковтає духмяного питва, що пахне медом і травами, і по жилам йому наче пробігає полум'я.

— Про решту розкаже тобі Божидар, — говорить Верховний, віднімаючи ріг від вуст молодого воїна. — А Рід твій нехай знає, що єси ти воїном, сину Величарів. І пребуде Матір-Слава з тобою до смерти твоєї.

Велимир ще раз зводить очі на лик Світовидів і шепоче липкими від свяченого меду вустами:

— Вірним до смерти буде воїн твій! А інших свідків не треба присязі моїй, Світовиде Арконський.

Мати Дивина збирає сина в дорогу. Тут-таки, в світлиці, скупчилась вся нечисленна челядь: дві дівчини з весі, що пораються в оборі, материна учениця Вістуня, дівча років десяти, та раб-данець Сіньотлі. Речей небагато — торбина з харчами, дві чисті сорочки, меч батька Величара — зброя, гідна хоча б і князя. По лезу золотом наведена блискавиця Перунова та охоронні рези, що складаються в такі слова: «Напувай лише ворожою…» Тітка Світанна говорила, що меч цей зачарований і не використовувався ніколи у братовбивчих війнах. До того часу, поки Володимир, київський князь, не розтяв Русь надвоє, зрікшись Богів своїх.

— Того дня, — оповідала колись тітка малому Велимирові, - як волхви-воїни осквернили сього меча кров'ю відступників, зникли чари, що дозволяли володарю меча одному стати проти сотні. Але все одно — це зброя хоробрих. ЇЇ заповів твоєму батькові його навчитель, теж волхв. Його, того Перунича, убили княжі люди під час ворохоби, та не вдалося їм взяти меча, бо батько твій, Величар, що бився поруч, прийняв спадок свій просто з руки загиблого.

Велимирові доводилося бачити мечі з Руси, меч Величарів на них не схожий — довший і легший. Та служила зброя вірно батькові, не підвела в першій битві і сина.

А що таки загинув Величар і, може, судилося загинути йому, Велимирові, то за сотні літ багато хазяїв змінив меч Перунів, і всі вони були гідні зачарованого клинка.

Дивина вдягає сину на шию оберіг з бурштину, що міниться м'яким світлом, і шепоче:

— Повернися живим! Я молитимуся за тебе.

— Поворожіть мені на долю, ненько, — пропонує юнак напівжартобливо-напівсерйозно, та Дивина хита головою:

— Є часи, коли її краще не знати. Але й без ворожіння відчуваю тінь, що нависла над тобою. Стережись багряного ока і скаженого вовка… Будь обережним, дитя моє!

У дворі Сіньотлі сідлає коня. Питає стиха, почувши Велимирові кроки:

— Чи не на війну іде господар?

— Ні, Сіньотлі, охоронятиму торгову лодію.

— І далеким є шлях ваш?

— У Новгород Великий.

Для всіх, навіть для родини, Велимир відпливає до Новгороду. Така воля Божидарова.

Сіньотлі зітхає:

— Далеченько. Аби до Роскілле..

Данець потрапив у полон рік тому, під час невдалої висадки, і є особистою здобиччю Велимира. Має відробити ще чотири роки, бо викупу за нього платити нікому.