Мирослава Горностаєва: Світовидові коні

— Літа пройдуть швидко, — потішає Велимир. Синьотлі зітхає:

— Куди мені повертатись? Зманули мене у набіг зайшлі урмани, брехали, що в Арконі вулиці золотом мощені…

Сіньотлі не вікінг-воїн, а бонд-селянин. Доля таких у поході — прислужувати воякам в надії на рештки здобичі. Під час битви їх ставлять попереду, аби не повтікали. Або змушують штовхати саморобні тарани під дощем стріл та каміння.

— Тут годують добре, і робота звична, — продовжує данець, — от і подумую я, чи не залишитись… назавше. Рідних у мене нема…

— А воля, Сіньотлі?

— На волі — здихаєш з голоду. На біса вона, така воля! Головне, що ситий і не битий. От тільки біда, господарю, що погани ви…

— Молися по-своєму, хто тобі боронить, — знизує Велимир плечима.

— Пані господиня така дивна… У нас би сказали, що відьма вона…

— Мати і є відункою, — сміється Велимир, — не бійся її, Сіньотлі, а краще дивись господарство. Коня пришлю з ким-небудь із Градця, аби доглядав…

— Аякже, не сумнівайтесь…

— Бувай…

Сіньотлі відчиняє важкі ворота обори, і Велимир пускає коня вскач. Аби не було зайвих сліз, він попрохав матір не проводжати його до брами. Дурненька Вістуня і так зараз, певне, хлипа на всю хату.

А мати зронить дві-три сльозини, та які ж вони тяжкі, ті сльози…

В Градці Велимир швидко знаходить потрібну лодію і торговця. Лодія зветься «Либідь», а купець — Лагодою. В чолов'яги кругле, смішливе обличчя, і сам він круглий увесь, наче барило.

— Люблю, хлопче хильнути пива…

Але за ласкавим ім'ям та розхристаною зовнішністю — натура тверда і витривала.

— Виходимо завтра. Готовий?

— Авжеж…

— Найняв я тебе, знацця, як охоронця. Люди у мене надійні, не вперше виробляємо такі штуки. Зброю завантажили, зверху полотно та шерсть… Все як слід!

Руян споконвіку славився своїми тканинами. Особливо — з тонкої шерсти. Чимало ярлів у данців та свеїв пишаються багряними плащами «з острова Рюген».

Послання Молибогові, три тоненькі дощечки з випаленими на них різами, зашиті в тканину і є нині в шкіряній торбинці при боці у Велимира. Лагода підморгує йому:

— Менше знаєш — довше житимеш!

Шукаючи, кому б доручити коня, раптом загледів Велимир свого знайомця, Мислика Любечарового, разом з яким вчився у Буєстя. Добре усе склалося, бо Мислик якраз повертався до Аркони.

Батько Мисликів, Любечар — воїн, що водив руянську дружину в числені походи, тримає нині хутір поблизу Аркони, бо є вже застарим для раті. Самого ж Мислика ні навчитель Буєсть ні волхв Божидар не визнали гідним вояцької долі — занадто повільним та неповоротким був юнак, а для мечного бою це велика вада. Та й витримки вояцької хлопчина не мав, а вчитись вважав за зайвий клопіт. Тож і залишився син Любечарів на батьковому хуторі назавше.

Мислик тоді озлився на всіх, і на Велимира теж, але зараз наче трохи відтанув:

— Чи далеко зібрався, майбутній чародію?

— У Новгород, — коротко відповідає Велимир, якому не сподобалась насмішка в голосі колишнього приятеля.

— Невже ти став торговцем, сину жриці?

— Охоронцем.

— Ось так? А як же подальше навчання? Ти був у Святині?

— Був.

— Що вирік Віщий?

— Я воїн…

Мислик пирскає:

— Усе? А я сподівався, що будеш ти згодом нами рядити. Чим ти не вгодив наставникам своїм?

— Правитель вирішив, що моя доля — меч. А його вустами говорить Світовид.

— Мій батько, — говорить Мислик, — водив дружину в набіги на данців і князем звався! А я мушу порати худоби.

— Бо не зумів впоратися зі зброєю, — не втримується Велимир.

— У християн князі правлять, і син князя є князем же. Та і у бодричів теж, хоч вони і вірять Світовиду.

— Божидар, наставник, говорить, що таке стало можливим лише в погибельні віки, а до того було скрізь як на Руяні — і лад у світі був.

Мислик спльовує і говорить з серцем:

— Дурнем єси, Велимире, і дурнем загинеш задля чиєїсь слави.

— Слава Світовидова тобі чиясь уже? — каже Велимир озлившись, — лишайся здоровим, сину Любечарів, ліпше я попрошу про послугу когось іншого.

— Та чого ти… — задкує Мислик, — вже й розсердився. Діставлю я коня твого…

«Чого він на мене в'ївся? — думає Велимир, повертаючись на лодію Лагоди, — отже злющий чоловік, нічим пес… А чого казиться — невідомо. З таким вояцьким вмінням, як у нього, в першій же виправі поліг би безславно. А воно ще правити хоче, наче є розумнішим за Божидара…»

Ночує Велимир на сувоях тканин, під голим небом, і зорі підморгують йому: «Не спиш, хвилюєшся, хлопче?» Ось так почувався перед першою битвою, коли серце завмирало від солодкої тривоги.