Мирослава Горностаєва: Світовидові коні

Далі — дверцята, за ними сходи… Сходи ведуть до покоїку, гарно вбраного, з витканими шпалерами на стінах. У вузеньке вікно просочується подих моря.

У різьбленому кріслі з високою спинкою сидить чоловік. На ньому синій камзол з рубчастого оксамиту, а на плечі недбало накинуто червоного плаща з руянської тканини.

Лице у чоловіка округле, трохи не ніжне; на впертому, різкому для такого лиця підборідді — ямочка. Чорне хвилясте волосся забрано в хвіст.

Чоловік в плащі мовчки дивиться на Велимира темно-синіми уважними очима, і юнак чомусь пригадує людей з острова Ерін що рік тому прибули до Аркони ворожити на долю.

Не схожий хазяїн замку ні на данця, ні взагалі на сканда. Чимось він Велимиру навіть подобається, і руянець наважується розпочати розмову.

— Чи не підкаже вельможний ярл розбиткові, що це за земля?

— Це острів Шеланн, а замок Фенгонборг, — відповідає чоловік у плащі, - але тут запитую я. Відповідай правдиво і швидко. Хто ти є?

— Велимир, син Величара…

— Ободрит?

— Ні, я з Руяну. По вашому — Рюген. Аркона.

— Отже, ти поганин, — робить висновок ярл, і Велимир відповідає:

— Мій Бог — Світовид…

— Як сюди потрапив? — продовжує допитуватись данець.

— Лодія налетіла на скелі.

— Йшли розбійничати?

— Торгувати.

— Ти — торговець? — мружить ярл насмішкувато сині свої очі.

— Охоронець товару.

Данець гмикає і каже:

— Однак, ти дорожиш зброєю…

Очі Велимирові давно вже прикуті до столу перед ярлом. Там лежить меч батька Величара…

— Добра зброя, — звільна говорить данець, — занадто добра для славина. З вашого люду — кращі раби, аніж воїни. До речі, де ти вчився нашої мови?

Велимир зрозумів образливий натяк і відповідає лагідно:

— Від свого раба-данця… З данців добрі раби. Слухняні…

Ярл мусив би вибухнути гнівом, але він мовчить. Сині очі вп'ялися в лице Велимирове, наче вишукуючи знайомих рис.

— Хто твоя мати? — раптом запитує данець, і Велимир відповідає ледь здивовано:

— Дивина, жриця…

— Як, кажеш, її звали?

— Дивина…

— Коли вона померла?

— Була жива, як виходив я в море, — говорить Велимир, ще більше чудуючись.

— Вона… бувала в Данії?

— Була у полоні, - неохоче відповідає юнак, — у ваших… Два роки. Я тоді ще дитям був.

Лице ярла — мокре від поту. Він говорить, наче сам до себе:

— То вона жива… Жива… І це її син… А я не повірив Хальфдану…

Питання чудернацькі розтривожили Велимира, і він переходить до діла:

— Що хоче хазяїн Фенгонборгу за мою волю?

В очах данця — божевільні вогники…

— Волю? — питає він, — і ти хочеш волі, сину Дивини? Та від сьогоднішнього дня — ти є моїм рабом, хлопче з Рюгену, і вона, відьма з Аркони, ніколи не побачить сина! Того сина, що любіший їй від мого!

— Не знаю, до чого тут моя мати, — різко говорить юнак, — але я народився вільним і помру вільним, і це так само вірно, як те, що мій Бог — Світовид!

- Ідол з Аркони тобі не допоможе, — озивається данець з лиховісною посмішкою, що викривила красиве обличчя, — надто як ти потрапив до Гаральда Скаженого Вовка… Коритись же я тебе навчу. Гей, там! Візьміть цього раба і вдягніть на нього нашийник!

Та Велимир уже давно насторожі, надто ж як почув ім'я ярла. Коли знайомий уже здоровань у безрукавці та ще один заходять до покоїку, юнак відстрибує вбік і хапає важкеньку дубову лаву, що стоїть під стіною.

Вояки добувають з піхов мечі, але Велимир розмахується лавою і опускає її на того, хто поближче. Краєчком ока помічає збоку дверцята, що раптово розчахуються… Ще один ворог?

Та в дверях стоїть невеличке хлоп'я, крихке і тендітне. Голова на тонкій шийці наче аж хилиться під вагою пишного русявого волосся.

— Батьку!

Лице ярла, що з хижим усміхом спостерігає за Велимиром, блідне від ляку:

— Хальфдане, назад!

Велимир миттєво оцінює ситуацію, кидає лаву і хапає хлопця, затуляючись ним, як щитом.

— Мого меча, ярле!

Данець, зціпивши зуби, шпурляє йому меча. Велимир підхоплює зброю лівицею і пірнає в прочинені двері, не випускаючи хлопця з обіймів.

За дверима — півтемний коридорчик, в кінці ще одні двері, ледь відхилені. Велимир вбігає до кімнати, швидко обдивляється довкола і задвигає засув на важких дверях.

Звідси хай ще його спробує виколупати хазяїн Фенгонборгу… Тим більше, коли ярлу дороге життя синочка… Велимир жбурляє хлопця у крісло і каже суворо:

— Не ворушись!

Сам починає нишпорити по кімнаті. Це — жіночий покоїк: в кутку припала пилом невелика арфа, поруч — підставка для книг, на ній грубезний фоліянт, розгорнутий на гарно оздобленій сторінці. Біля стіни — скринечка, розмальована птахами і квітами. Низенький стільчик, над ним, на стіні, розп'яття. Бог християн сумно споглядає на Велимира, схиливши голову в терновім вінці…