Мирослава Горностаєва - Світовидові коні

Велимир цілить в горло данця і меч його, мов змій, знаходить таки щілину. Чоловік поволі завалюється назад, хапаючись за шию. Його напарник намагається підсікти руянцю ноги, але той спритно перестрибує на сходинку вище.

Ззаду на незахищену голову Велимира падає удар. Тьма застилає очі і в тій тьмі — голос ярла:

— Спинись, Гіндульфе, він потрібен мені… Живим!

Син вікінга Торквілля та Медб з Еріну похмуро дивиться на свого бранця:

— Поміг тобі Світовид, руянцю? Додому закортіло?

Велимир поволі підводить голову. Біль пронизує його від прив'язаних до гака рук до стіп, що ледве торкаються підлоги.

— Ти насмілився звести руку на мого сина!

Велимиру вдається торкнутися підлоги кінчиками пальців. Та ноги не втримуються, зіслизають, і новий спалах болю обпікає зв'язані зап'ястки і напружені плечі.

— Ти сам, клятий язичнику, сам проситимеш мене про рабський нашийник! Повчи його коритись, Гіндульфе!

Руянець намагається не кричати, та стогін все одно зривається зі зціплених вуст. Тонкий довгий ремінь раз за разом обвивається довкола його тіла. З ран починає цебеніти кров.

— Говори, ублюдок: «Я раб Гаральда Торквілльсона…»

Велимир ладен сказати все що завгодно, аби припинити муки. Все його зболене тіло благає про це. Але щось незриме всередині юнака змушує його не тільки не вимовити рятівних слів, але й плюнути кров'ю з прокушених вуст в лице ярла Гаральда.

Батько Хальфданів, ошкірившись, витирає обличчя. М'які кельтські риси стягуються в страшну вовчу гримасу:

— Вогню, Гіндульфе!

Велимир б'ється в путах, намагаючись ухилитись від дотику розпеченого заліза, та марно, все марно, і його захльостує біль, сильніший за попередній…

На березі, на скелі, багряним світлом блимає маяк…

Лодія несеться по кривавих хвилях назустріч своїй погибелі…

— Стережи-ись!

Крізь шум у вухах — переляканий жіночий голос:

— Вельможний пане, ваш син помирає!

Гаральд Торквільссон кидає до півпритомного бранця:

— Коли я повернусь — то начувайся! Пес!

Велимир без сил обвисає на мотуззі. Покусані вуста шепочуть, благають:

— Мій Бог Світовид… Візьми до себе!

З минулого долинає голос Божидара, наставника:

«Хто в яві раб — той у вічність відійде рабом…»

— Померти зараз… Вільним… Боги…

Материні очі, сповнені суму, напливають із темряви…

«Поворожіть мені на долю, ненько…»

Чи то у вухах дзвенить, чи то малий Хальфдан торкається до арфи полонянки Медб…

«Чи згадувала про мене…мама?»

— Що ж ти мовчала, ненько, всі ці роки? Невже я не зрозумів би?

Княжич Вратислав схиляє горду голову:

«Вмирати межи ворогами… Тяжко…»

— Хнельд, він ще живий!

Цей голос, різкий і пронизливий, ріжниться від маячливого шуму в голові.

— Хнельд, переріж мотуз! Стань на діжку!

Тіло Велимирове сповзає на підлогу. Юнак скрикує голосно, ще не вповні отямившись.

— Хнельд, він житиме? Хнельд!

— Не поспішай так, Хальфдане Гаральдссон, — буркотливий старечий голос, — і не горлай на мене, я бо не найманець твого батька. Житиме твій славин, ярл ще не встиг його понівечити.

— Я відчув його муки! Це було дуже боляче, Хнельд! Я аж зомлів… Дурна Мальфріда перелякалась і побігла за батьком.

— Брат відчуває брата, — бурчить Хнельд, — гарний ти хлопець, Хальфдане, але пропадеш межи християнами…

— Помовч, Хнельд, і поможи Велимиру!

— Та зараз… Зараз…

Руянець ледь розплющує очі і здивовано дивиться на стару ягу, що клопочеться над ним. Бабця страшна, обдерта, тхне од неї риб'ячим лоєм, на голові лисяча шапка, це по теплій-то порі. Але очі розумні і ясні насмішкувато зиркають на всі боки.

— Ну, ось, Хальфдане, живий твій приятель… Хе!

— Велимире, ти мене чуєш? — голос хлопця.

— Так… — шепоче руянець.

— Я визволю тебе! Ідти можеш?

— Не зможу йти — то повзтиму! Аби на волю!

Хоробре серце! — хихикає Хнельд, змащуючи рани Велимирові якоюсь смердючою мастю, — в давні часи такі серця сканди* підносили Богам на золотій тарелі. Як не тремтить пожертва на блюді — отже не тремтіла і в грудях…

— Хнельд! — докірливо каже Хальфдан, а яга все хихоче:

— А твій Бог, Хальфдане, не любить хоробрі серця! Йому до смаку смажене людське м'ясо! Ось і цього місяця п'ять чоловік спалили у Гельсінгньорі за наказом єпископа! -

— Не богохульствуй, Хнельд, бо накличеш лиха! — благає хлопець, але яга гмикає єхидно:

— Такий милосердний Бог, як твій, Хальфдане Гаральдссон, не повинен звертати уваги на пасталакання старої баби. І хіба я кажу неправду, і в Данії не приносять вогняні жертви новому Богу? Варто було зрікатися старих…