Мирослава Горностаєва - Світовидові коні

Кощаві руки яги тим часом роблять свою справу, і біль відступає настільки, що руянець над силу сідає, а потім і встає на хисткі ноги. Хальфдан хапає його за руку:

— Ходімо! Ходімо!

— Моя зброя! — каже Велимир, — де мій меч?

— У батька! Але я його добуду. А зараз ходімо, братику!

Хлопець вигинається і зазирає Велимирові в очі:

— Можна тебе так називати, сину Дивини?

— Ти мені мов побратим тепер, — намагається всміхнутись юнак. Хальфдан виводить його до сусідньої пивниці, а відьма дрібоче за ними, щось буркочучи.

— Де є варта? — питає Велимир.

— Варта надворі, - заспокоює хлопець, — а це — льохи тієї вежі, куди ти йшов з мечем в руках…

— З підземним ходом?

— Так…

— А що з тобою зробить твій батько, хлопче? Він не повірить, що я сам утік.

— Як і дізнається — то не вб'є — пирхає хлопець, — дивись, онде та плита! Хнельд!

Стара підважує костуром камінь, що піддається несподівано легко.

— Там, внизу, стовпчик, і він обертається, — пояснює Хальфдан, — я і сам можу відкрити. А тепер Хнельд поведе тебе, а я принесу твою зброю.

— Ти дуже ризикуєш, — розчулено говорить Велимир, але хлопчина лише пирхає і махає їм рукою.

Довгий шлях підземеллям вимучив Велимира. Масті Хнельд поволі втрачали силу, а хід був такий вузький, що в деяких місцях і справді доводилось повзти. Зрештою, напівзомлілому вже руянцю почувся хлюпіт морських хвиль.

— Вилазь! — каже Хнельд, і юнак над силу протискується в шпарину між камінням. Яга термосить його:

— Вставай! Ходімо!

Замок мріє вдалині похмурим громаддям. А тут — берег затоки, всіяний камінням, поруч — скеляста западина кручі.

— Он туди, нагору.

Лазити по скелях вміє кожен руянець, але Велимир знесилився настільки, що кілька разів ледве не зірвався в море. А стара видряпується поруч з ним як сімнадцятка, та ще й хихоче. Оце хихотіння — останнє, що почув юнак, опинившись в якійсь печерці. Очі знову заслав кривавий туман.

— Е, юначе, ти зовсім хворий, — бурчить яга, — не було мені мороки на старости літ — виходжувати славина з Рюгену…

Велимир її вже не чує. Він спить.

«У лісі конунг ельфів* жив… Тіль-тіль, висока трава. Красуню Керсте він полюбив. Тіль-тіль, висока трава…»

Велимир звільна розплющує очі. Він лежить на розісланих шкурах, нагий, прикритий лише вовняною ковдрою. Опік на грудях акуратно перев'язано шматком полотна, рани від бича змазано тим самим бридким мастилом. Тіло болить і ниє, але терпіти можна. В глибині печерки з завішаними шкірами стінами Хнельд чаклує над вогнищем і наспівує вісу* про нещасливу Керсте, котра покохала князя ельфів.

«Дарую я арфу тобі золоту… Тіль-тіль, висока трава, — бурмоче Хнельд, а від багаття приємно тягне смаженою рибою, — заграй на ній, як потрапиш в біду… Тіль-тіль, висока трава…»

Пісна довга і жалісна. Красуня Керсте народила ельфу сина, і добре жилося їй в Ельфінгеймі, але їй закортіло побачити рідних, і ельф відпустив її додому. А у рідному селі священик наказав спалити і її, і дитя на вогнищі, попередньо охрестивши ельфеня. Бідолашна Керсте ледве встигає вдарити по струнах арфи…

«Ельфи гуляли собі на лугу, — бурмоче Хнельд, — тіль-тіль, висока трава… Почули арфу золоту… Тіль-тіль, висока трава… Швидше сідлайте мого однорога, Керсте кличе на допомогу!»

Велимир лежить і уявляє собі цю Керсте в білому чепчику, керсетці та смугастій спідниці… Ось її з дитям ведуть на страту, та не землею — повітрям мчать чародійські коні-однороги, і лісовий конунг,* зеленоокий красень з вогняно-рудим волоссям, уже наклав на лука несхибну стрілу…

«Від стріл ельфійських рятунку не буде, тіль-тіль, висока трава… Загибель певну несуть вони людям… Тіль-тіль, висока трава…»

Віса закінчується щасливо: Керсте врятовано, її дитя теж, лихих людей і священика наздогнали стріли ельфів. Хнельд куштує рибу, облизує пальці і задоволено прицмокує.

— Отямився, — говорить до Велимира, — їсти хочеш, рюгенцю?

Юнак відчуває, що смертельно зголоднів. Хнельд підносить йому на дощечці шматки риби і засохлу вже перепічку. Велимир жадібно жує, а стара вже мугиче іншої:

— «Кинувши урманських фьордів тихі води,

Кораблі-дракони я водив в походи.

Золота здобув я і здобув я слави

Та мене не любить донька Ярослава…»

Цю пісню Велимир знає, далі у ній йдеться про те, як зневажає сміливого вікінга слов'янська діва у золотій гривні. Хтозна чого зневажає, може не вабить її піратська слава конунга урманів, або бридиться вона його закривавленим золотом…