Мирослава Горностаєва - Світовидові коні

Останні слова він говорить вголос, і Хнельд хихикає:

— Адже вони таки одружились — Гаральд Сміливий та донька конунга русів Ярислейфа… Ось і покладайся на жіноче серце… А як загинув Гаральд, то красуня Ейлізіф стала дружиною нашого конунга, і тут, на Шеланні, дожила свого віку. Видно, припало їй до вподоби золото вікінгів.

Велимир зітхає розчаровано. Звісно, життя не пісня… Хоча його матері так і не припало до вподоби золото Гаральда Торквільссона. І Славці, любій подружці, мабуть теж би не припало… Славця… Чим не слов'янська діва? Золотої гривні у неї, щоправда, нема, бо не носять руянці золотих прикрас, лише Боги пишаються золотом та із золота куто вінець Верховного… Однак, у Славці є чудове намисто з перлів, і карі оченята, і випнуті сміхотливі вуста…

— Бачу я, славине, що думаєш ти нині про дівку! — хихикає Хнельд, — а отже — починаєш одужувати!

Велимир закашлюється і червоніє. Очі його зупиняються на мечі, притуленому до стіни. Це його меч, отже Хальфдан виконав свою обіцянку.

— Що там з малим? — питає стиха.

— Я хвилююсь, — озивається Хнельд, — чотири доби його нема. З того часу, як приніс меча.

Юнак затривожився — хлопця бо могли покарати за його втечу. Ярл любить сина, може і любить, але Велимир добре пам’ятає його шалені очі. Скажений Вовк — добряче родове прізвисько… Якщо з Хальфданом щось сталося…

— Весь рід ярлів Фенгонборгу — скажені пси, не вовки навіть, — мовить Хнельд, — а у всьому винен замок…

— Замок?

— Атож, славине… За часів конунга Гаральда, Синьозубим прозваного, жив у

Фенгонборзі інший рід, рід славних воїнів, а ярла звали Фрітьоф Бойова Сокира. То був чоловік справедливий, хоробрий і жорстокий — справжній вікінг, яких немає нині. А тут, де ми сидимо з тобою — данці шанували Богів своїх, і завжди досить було і пожертв, і молитов.

Стара хитає головою, наче жалкуючи за чимось.

— І от, рюгенцю, конунг Гаральд, Синьозубим прозваний, в чужих краях розуму набравшись, звелів усім данцям хреститись. І обурився люд, та погодились ярли, усі, крім Фрітьофа з Фенгонборгу. І послав конунг Гаральд сюди дружину, і довгою була битва, та врешті сам ярл Фрітьоф і люди його з мечами в руках увійшли до Вальгалли*. А кров дітей та жінок спливала зі стін ручаями, бо збіглися до замку з довколишніх селищ усі, хто не хотів визнавати нового Бога. Люди ж конунга не щадили навіть немовлят.

В словах старої вчувається понурий ритм саги*, і Велимир слухає, забувши власні страждання. Хнельд уже не здається йому ягою, натхнення освітило старече обличчя, зробивши його гарним.

— Ти, певне, не християнка, Хнельд? — питає юнак, і Хнельд хитає головою:

— Слухай-но, славине, наші Боги були жорстокі, але не брехливі. Як і ми… Аси* піклувалися про дітей своїх, Одін* прийняв страшні муки, аби принести людям знання-руни, а Тор* позбувся руки, аби припнути на ланцюг вовка Фенріра,* пожирача світу… Та почався уже Рагнарьок*, почався і закінчився, а люди навіть того не помітили, а той, хто помітив, помер з мечем у руках. І забуті руни великого Одіна, і вовк Фенрір вирвався на волю, а змій Мідгарду* підіймається з безодні! Я, Хнельд, на власні очі бачила Чорного Вовка, він стояв біля вогнищ, на яких вмирали люди, і звався Абсальон, єпископ Данський!

— Наші Боги живі, — говорить схвильований Велимир, а Хнельд відповідає вже без колишнього піднесення:

— Нікому не врятуватись від обіймів вселенського змія. Ні Богам, ні людям. Але я не докінчила саги… Вів же дружину Гаральда-конунга, Синьозубим прозваного, ярл Торстейн Скажений Вовк. Цей Торстейн був берсерком і не боявся ні людей, ні духів. Кров п’янила його, нічим хмільне, і байдуже йому було, кого вбивати. А від того, що його побризкали водою та вдягли на шию хреста, він не став милосерднішим. Конунг подарував йому замок вбитого ним Фрітьофа і нагородив гойно, та Боги, яких зневажив Торстейн, наслали на нього божевілля. Він повісив на мурі свою жону Гудрун, перерізав власних дітей і сам утопився. В живих лишилося одне дитя, якого не помітив божевільний батько, і це від нього, славине, пішов нинішній рід ярлів Фенгонборгу. Та прокляття Богів не зникає зі смертю винуватця, і втрачали розум ярли, а жодна з їх жінок не помирала своєю смертю. Врешті, ні данські, ні свейські, ні урманські діви і ногою не хотіли ступити за мури проклятого місця! Ярли почали брати за жон полонянок. Медб з Еріну я добре пам’ятаю, бідолаха все лила сльози та молилась свойому Христу, аж поки не померла з туги, а ярлу Торквіллю випустили кишки твої, рюгенцю, родичі, ободрити. Гаральд… Гаральд був трохи м’якшим за свою рідню, аж поки не спопав твою матір. О, то була не сльозлива Медб! Від її зневаги могло тріснути й каміння. Навіть народження дитини не примирило їх. Гаральд зробив помилку, велику помилку — він захотів охрестити руянку, аби узаконити шлюб і сина. Та душі людей з Рюгену твердіші за камінь, а Дивина до того ж була ворожбитка. Вона сказала йому: «Гаральде Торквільсон, ти тримаєш у полоні моє тіло, але не душу. Доля говорить мені, що ти заплатиш за мою ганьбу, ставши рабом мого старшого сина. А коли не хочеш, аби трапилось щось гірше — не лізь до моєї душі!»