Мирослава Горностаєва - Світовидові коні

Більше Буслаїч не заводив подібних розмов, і час минав у балачках про бійки, пиятики та прибутки. В Роскілле сіли вони на лодію, і Велимир знову працював веслом, аж поки піднялися з моря білі скелі Руяну.

А у Градці прибережному — радість. Тільки-но Велимир ступив на берег — знайомий голос:

— Живий! Живий, сину Величарів!

Глянув Велимир — перед ним Лагода. Схудлий наполовину, але живий і цілий. Шість чоловік врятувалися з «Либіді» разом з Лагодою. Правдами і неправдами дісталися додому.

— Тебе ось, — гуркоче Лагода, — чекає раб твій з конем. Каже — мати твоя прислала, бо провідала, що ти вернешся. Два дні женем, говоримо, що ти загинув — не вірить і не йде.

Дійсно, біжить до них Сіньотлі і кричить на всю пристань:

— Повернулись, господарю! Я знав, що ви повернетесь, бо пані господиня сказала очікувати!

— Дивоглядія! — чудується Буслаїч, — чував я про ворожбитів арконських, але вперше на власні вуха чую, що ворожіння збулося.

А через кілька хвилин вже домовляється з Лагодою про якусь спільну оборудку:

— Одне погано, золоті монети на вашому острові не ходять…

— Сріблом розрахуємось, — гуде Лагода, — а то полотном…

— Навіщо Світовиду вашому стільки золота, як не користається з нього?

— Не нашого розуму діло, про те волхви відають.

— А як щодо тканини з вовни?

— Зведу я тебе з одним чоловіком, а той уже…

Велимир же вирушає до Аркони верхи. Поруч біжить Сіньотлі і хапливо оповідає, як сумувала пані і як раптово виправила його з конем до Градця.

А вдома — радість, сльози і поцілунки, і мала Вістуня висне на шиї, а Славця Киянка, наче і не маленька вже, однак теж наділяє цілунками.

«Слов’янська діва» — раптом згадує Велимир і відповідає на поцілунок так гаряче, що Славця злякано озирається на матір Світанну, а брат її, Славута, жартівливо мовить:

— Сватай, віддамо!

Дивина, відунка, дивиться на сина і плаче, плаче, а він її заспокоює:

— Ну, все гаразд, ненько… Я вдома… Все гаразд…

А коли вони врешті залишаються самі, то наважується сказати:

— Я був на Шеланні, мамо.

Дивина ледь здригається.

— Там є замок, мамо… Фенгонборг.

— Гаральд такий же скажений, як і рід його, — сумно каже Дивина, — я Богам дякую, що він тебе не понівечив…

— Я бачив там не тільки ярла Фенгонборгу.

Дивина блідне ще більше. Велимир говорить заспокійливо:

— Ваш син схожий на вас. Має щире серце і відунський Дар…

— Нещасне дитя, — схлипує Дивина, — ще й цей тягар сироті при живій матері…

— Чому я не знав про це?

— Бо мені занадто боляче згадувати…

— Цей чоловік…Гаральд…знущався з вас?

Дивина хитає головою:

— Ні, синку… Він по-своєму навіть любив мене. Віддав сукні своєї матері і її прикраси. Ніколи не зачепив і пальцем… Та я ніяк не могла забути, що це він убив брата Станимира… Між нами стояли пожежі Градця і кров на стінах Святині… Лише коли народився Хальфдан, я зрозуміла з жахом, що люблю дитину ворога, а отже якимсь чином і його самого.

— Чому ж тоді утекли? — різко питає Велимир, і Дивина відповідає спокійно:

— Бо я любила твого батька, синку. І не хотіла його зрадити, покохавши ворога. Мені довелося вибирати між дитям Лади і дитям сваволі.

— Але ж батько Величар тоді уже загинув…

— Не можна зраджувати навіть мертвих, — озивається Дивина, — єдиний мій біль — ота моя нещасна дитина. Вони погублять його, ті люди, бо Дар пророчий є прокляттям для хрещених душ.

Опускає очі і просить:

— Розкажи мені, Велимире, про дитя моє…

І говорить юнак, довго говорить, описуючи пригоди свої, і замок данський, і ярла, і хлопчика з сумними оченятами ясновидця.

Мати торкається його шрамів і шепоче:

— Геть озвірів, вовк данський… Він і те дитя мені замордує…

— Я пропонував братові йти зі мною. Він відмовився.

— Бо не вміє зраджувати, — зітхає Дивина, — аби він хоч щось мав від мене. Яку-то пам’ять… Оберіг. Тільки як передати?

— Я спробую, — обіцяє Велимир.

Довго горить світильня в хатині Дивини, і не спить цієї ночі й хлопчик в мурах Фенгонборгу.

— Чи згадуєте мене… мамо?

Минає час, тече, мов між пальцями морський пісок…

Велимир давно вже не безвусий юнак… А за першою пробою настала друга: пішла таки дружина руянська на поміч Ніклотові.

Для Велимира — друге випробування, для родича його Славути — перше… Рвався Киянин до битви, аж стримувати доводилось. Не визнавав хлопець ні щита, ні кольчуги, йшов до битви, мов берсерк — в самій полотнянці. А на всі Велимирові докори — одне казав: