Мирослава Горностаєва - Світовидові коні

— Предки так перемагали, а чим я гірший? Ворог все одно до мене не підступиться більш ніж на довжину меча.

Мечник зі Славути дійсно був добрий, недарма говорив учитель його Буєсть, що цей хлопець колись його замінить. А як в одній із сутичок розкидав він вояків, що оточили пораненого вже княжича Прибислава, життя йому врятувавши, то більше ніхто не вважав за молодика Славуту Киянина. Княжич же Прибислав опісля бою пив зі своїм рятівником побратимську чару, мужність його вихваляючи.

Були Велимир зі Славутою і у битві біля Дубина, коли Ніклот впень розгромив союзне саксам данське військо, а сакси покинули союзників своїх напризволяще, життя свої рятуючи.

В страшну халепу потрапили данці — в лісі перехопило їх Ніклотове воїнство, і впали впоперек шляху заздалегідь підпиляні дуби, що ними славились землі бодричів. А з-за дерев летіли важкі стріли, від яких не рятували навіть лицарські лати.

Жменька лишилась від війська данського конунга, жменька зранених похмурих бранців. І серед них — Гаральд Торквілльсон, ярл Фенгонборгу.

А узяв у полон гордого ярла Велимир, син Величарів, витягнувши з-під величенького дерева, гілля якого придавило данця до землі.

Гаральд Торквілльсон кусає вуста від приниження. Стоїть він перед Велимиром, обдертий зі зброї, в залитій кров’ю сорочці, а Славута та інші руянці навперебій дають поради свому товаришу, до якої роботи приставити полоненика.

Велимир же не знущається, не шкилює, а думає про своє. Перед походом він послав до Фенгонборгу Сіньотлі, достроково звільнивши того з рабства. Данець мав принести звістку від Хальфдана, але не повернувся. Чи то загинув у дорозі, чи то просто побоявся сунутись у лігво Скаженого Вовка.

— Сталося так, як говорила мати, ярле Гаральде? — озивається руянець врешті.

Ярл ненависно блискає синіми очима і мовчить.

— Ви хотіли втекти від долі, замучивши мене? Та пророцтво збулося, бо ніколи не помиляються арконські відунки…

— Я не раб, я вікінг! — вибухає Гаральд, — і помру як вікінг! Не тобі, щеня зламати мене! Ви, славини, не вмієте битися чесно! Чи ти здолав мене у битві, сину Дивини, що звеш рабом своїм? Ми потрапили у засідку, хай, а союзники полишили нас на поталу зграї дикунів. Не багато чести в такій перемозі!

— Звісно, — мовить Велимир спокійно, — більше чести палити мирні міста та розбивати Святині. Тоді, у Градці, ви були чесні? Мій дядько був волхвом Дажбожим, а вони ніколи не беруть зброї до рук. Ви убили його, ви захопили матір… Честь… Хто б сказав… Та мені не потрібна ваша ганьба, і я не стану припікати вас вогнем, як ви робили зі мною. Я відпущу вас на волю за однієї умови. Але ви мусите присягнути мені лицарським словом, що виконаєте її. А я дізнаюся, чи є у вікінга… честь.

Гаральд здивовано глипає на Велимира, геть розгублений. Потім питає хрипко:

— Що ж то… за умова?

— Ви передасте Хальфдану Гаральдссону дарунок від матері і вітання від брата. А якщо він, коли виросте, захоче навідати Руян, ви не будете йому того боронити.

— Що вона казала за мене? — питає раптово ярл.

— Що кров її роду лягла межи вами. Та вашого сина вона полюбила. Вона й досі плаче за ним.

І вовчий вишкір злоби поволі покидає лице данця. Він говорить:

— Я приймаю умови і даю лицарське слово. Але звідки така… витримка у тебе, такого молодого. Невже ти не ненавидиш мене?

— Мій наставник Божидар говорив, що пробачати має право лише сильніший, — сухо каже Велимир, і його бранець опускає голову.

Ярл Гаральд Торквілльсон від’їжджає до Данії, везучи сину дарунок, оберіг з бурштину, такий же, як у Велимира. Обточений камінець, схожий на маленьке сонечко. Дорогою Гаральд кілька разів поривається викинути поганську гидоту, і лише згадка про пережитий сором не дає йому цього зробити.

Хальфдан же материн дарунок повісив на шию, поруч із золотим хрестиком, і відтоді стала йому частіше снитись сумна жінка з такими ж зеленими, як у нього, очима.

А час іде… Велимир є уже воїном кінної дружини храму, бо споконвіку служать Святині Аркони лицарі-вершники на білих конях.

Триста воїнів Бога коряться лише Верховному жерцю Святині Аркони, правителю Руяну — віщому Молибогу. Не мають права вони на військову здобич, усе, що спопадуть, кладуть до ніг Світовидових, та честь служити Сварзі* і Богам на ній така висока, що заміняє цим людям земні багатства.

На п’ятий рік свого вояцького буття сів на білого коня Велимир, син Величарів. І того ж самого року з’єднав його Віщий Молибог зі Славцею Киянкою рушником шлюбним.