Мирослава Горностаєва: Світовидові коні

А ранком «Либідь» вийшла на шлях морський, і Велимир старанно працює веслом, намагаючись не вибиватися з ритму. Білі скелі Руяну лишилися в минулому, хистка лодія — теперішнє Велимирове, а майбутнє… Жаль, що мати не погодилась його передбачити. А втім, так ще й цікавіше…

Шлях морем, потім водами широкої Одри, а там — суходолом до Дубина, фортеці Ніклотової.

Люди князеві чекали в умовленому місці з конями. Доводив ними княжич Вратислав, той самий, що приїздив на Руян.

Син Ніклотів не набагато од Велимира старший, тонкий, темновусий і якийсь сумовитий. В дорозі якось одразу потоваришував з Велимиром, а надто, як узнав, якого руянець роду.

— То Дивина, відунка, твоя мати?

— Так, княжичу.

Похилив голову Вратислав, а тоді мовив:

— Коли був я в Арконі — ворожила вона мені на долю…

— І яка ж ваша доля, княжичу?

Темним вогнем спалахнули очі Вратиславові:

— Загину я страшною смертю, свій край обороняючи!

— То є доля, гідна воїна, — вимовив Велимир стиха, — і пряма дорога на луки Сварожі…

— Певне, що так, — сказав Вратислав, — та нести це знання — тяжко.

А сам Ніклот, височенний рудий чолов'яга, ні долею, ні майбутнім не журився:

— Або ворога вкласти — або самому пропасти! Битиму саксонських псів, доки є в руках сила.

І старший син його Прибислав схожий на батька — такий же рудоволосий і насмішкуватий. Обидва, і батько і син, щиро дякували за поміч руянську, а послання Віщого Велимир передав як належить — самому Ніклоту та головному волхву Дубина, Далевиду.

Вратислав опікувався гостем, водив до Святині міської і до Перунового Гаю, за городище, та все журився долею бодричів та славинів усіх:

— Вчепилися ми в цей куток, та й ледве тримаємось… Були міста, храми… В сусідів-лютичів — Радогост на озері, ще дід розказував — краси невимовної. Все кляті сакси з тевтонами попалили, понищили. А найстрашніше — купують вони наших людей, душі їхні купують! Хто мертвому Богу, що на хресті висить, поклонився — вмирає для роду. Свої своїх нищать! І хто ж у відступництві перший — знать! Ті, що мають боронити і люду, і віри! Венед іде на венеда, бо на одному є хрест, а на другому нема! Перекинчикам нашим сакси права дають та титули. Та землі дарують, себе при тому не забуваючи. Хто не хоче скоритись або продатись — сюди іде, або до хижан з прусами… А далі що? Море та Руян, всіх не вмістити Руяну…

— Якби об'єднатись якось, — озвався Велимир, — за наших Богів та й стати всім укупі…

— Якби! — вигукнув Вратислав, — дядько мій у перших воїн був славний! Та од саксів хрест прийняв! Звався Воїслав, нині Готфрід… Готфрід фон Шверин, бо зі Зверина родом. Люд свій же, венедський, утискує так, що плач стоїть на землях його! Я й досі не розумію, за що він продався! За шовки та оксамити? За замок, що йому кріпаки будують? Та невже ж гірше жити, як пращури — в дерев'яній оборі, зате на волі?

— Божидар, мій наставник, говорив, — сказав Велимир, — що плата від мертвого Бога за зрадництво — влада, тим Богом освячена. У нас, на Руяні, всім рядить Коло — волхви та мудреці, а князем зветься той, що військо веде до битви. У вас же князі правлять, але волхви їм ради радять, а для найважливіших справ збирається віче. А у саксів — кожен знатний може на підданого свого чоботом наступити, а селян, що опісля воїнів шануватися мусять, понижено до слуг і рабів.

— Далевид наш, — озвався княжич, — теж водно говорить за погибельні віки та про те, що на землі не стало ладу. Може і справді настала погибель наша, тільки я їй не піддамся, а опиратимусь до останку. А до Готфріда фон Шверина доберуся ще, не поможуть йому й лати саксонські…

— Підете ви, княжичу, — мовив Велимир зі щирим жалем, — назустріч кривавій долі своїй, відункою вгаданій Але, може це єдиний шлях нині для синів Матері-Слави…

— Не смерти я боюся, сину Дивини, — вирвалося у Вратислава, — а того, що гинути мені доведеться в муках межи ворогами. Солодка загибель зі зброєю в руках, та не судилась вона мені, бо захоплять мене вороги зрадою, а зрадить хтось такий, як дядько Воїслав — хрещена душа з чужим іменням. Це знання я несу, вгинаючись під його вагою. Вірно говорить Дивина, мати твоя: «лише сильний може дозволити собі розкіш взнати смерть свою.»

Всю дорогу зворотню не виходив Велимиру з пам'яти Вратислав Ніклотів та слова його болючі. То про загибель славинів думав юнак, то про зрадництво знаті, а то про долю… Доля… Долю виправи військової ворожить священний кінь Світовидів, списи ногою переступаючи, долю людини — відуни-ясновидці… І, хоч попереджають вони, провидці, людей про вагу цього знання — та бажаючих взнати долю не меншає. З Данії, з королівства свейського, з Новгорода, з Києва далекого добиваються до Руяну люди, часто й хреста маючи на шиї. Про долю свою довідатись. А тільки, чи потрібно її знати?