Мирослава Горностаєва: Блискавиця Перунова

- Вони теж…

- То й отримуйте, що належить таким за законом Прави, - мовив Далебор і відвів свій вбивчий погляд. А тоді рушив урочищем нагору, полишивши протолчанам виконувати присуд.

Остафієві люди так піддалися жазі руйнування, що проґавили нападників. Адже звалити сокирами тисячолітнє дерево було неможливо. Тому, біля самого стовбура розпалили вогнище і довбали вже по випаленому. Вогник побілів. Прадуб, добрий приятель його дитячих літ, гинув, не маючи змоги захиститись.

- Заберіться від дерева геть! - сказав Далебор таким лунким голосом, що його почули навіть крізь цюкіт сокир.

- Чого тобі, діду? – весело спитав багато вбраний бородань, що стояв трохи осторонь, - чи може сам хотів би напиляти дров на зиму?

- Ніхто з вас, - озвався волхв, - не доживе не тільки до зими, а й до Ярила.

- Чи не зурочити нас хочеш, чаклуне? – хмикнув купець, - іди звідси, доки живий-здоровий! Ти, як і деревина ця – зажився на світі.

- Не можна зурочити мертвих, - сказав Далебор спокійно і видобув меча. Вогник рвонув з піхов М’єльнір. Ззаду надбігали бродники на чолі з Твердом.

- Сла-ава! – рявкнув Тверд, - биймо!

Свиснули стріли. Хтось закричав від болю. Купцеві люди, отямившись від несподіванки, зайняли оборону за димлячим стовбуром. Дим заважав цілитися, і протолчани пішли врукопаш.

Вогник рвався до Прадуба. М’єльнір уже забрав життя двох чоловік, що насмілилися заступити шлях його господареві. Літа важкої праці не минули марно – зупинити нині юнака могла хіба що стріла у серце, але не людина з мечем. Він прорвався до стовбура і почав розкидати палаючий хмиз.

- Ла-адо!

Жіночий пронизливий голос. Вогник обернувся якраз вчасно, аби зустріти ще одного ворога. На допомогу напаснику біг другий. Поза їхніми спинами Неждана натягувала лука.

Юнак не бачив, аби його подруга сідала у котрийсь з човнів. Однак, вона була тут і при зброї… Вільна Неждана… Меч його мигнув блискавицею, розвалюючи голову супротивнику. Вогник продовжував розкидати хмиз. В голові крутилося від диму… Він уже нічого не бачив довкола, окрім чорної діри, що її виїв вогонь в боці віковічного красеня.

Чоловік з окутою залізом палицею, який нестямно вимахував нею, неодмінно забив би юнака, аби не Нежданина стріла, що потрапила нападникові просто в потилицю. Удар втратив частину своєї сили, але палиця таки ковзнула по незахищеній Вогниковій голові. І опустилась темрява.

***

“Люлі-люлі, мій синочку, - ніжно шепоче темрява, - татко зробить забавочку… Зробить меч із деревини… Зробить коника із глини…”

“У моря калина, під калиною дівчина, - воркоче інший жіночий голос, - не шиє та діва, не пряде, взори не гаптує, лиш чари чарує. Ідіть-но, вроки, від онука Дажбожого Сяйвіра на сухі ліси, на гнилі води… Тут вам, діти Марени, не стояти, білого тіла не ламати, червоної крові не в’ялити, білого тіла не сушити… На морі-окіяні, на острові Руяні, дванадцять дубів, на них дванадцять соколів… Крилами замахали, все лихе розметали…”

“Сяйвір, певно, хворий, - поволі пропливає думка, - хто такий Сяйвір?”

“Запам’ятай, онучку, - це вже говорить чоловік, - ти є Сяйвір, син Межиборів, онук Гатилів, правнук Сулеборів з роду Боричів. Мусиш пам’ятати це як Дажбожу молитву. Щоб не сталося з нами – не забувай!”

“Не забувай, синку, - зітхає голос жінки, що співав колискову, - не забувай…”

“Сяйвір, син Межиборів… Та це ж я… Я…”

“Калино, Святославо! – гукає чоловічий голос, що розказував родовід, - біжіть з малим до озера! Там є човни!”

“Рятуйся, Калино, я прикрию! – інший чоловік, молодший.

“Межиборе! – кричить розпачливо жінка, - Боги! Межиборе…

Тінь у гострому шоломі. В руці меч… На лезі кров…

Кров батька Межибора…

“Ти убив його! – жінка з розпачем, - що ж ти накоїв, братовбивце!”

“Калино, - говорить тінь, - стривай… Не бійся… Я все тобі пробачу! Задля дитини – зупинись!»

“Ти – мені пробачиш?! Ти?!”

“Не треба, Калино!”

Він, Сяйвір, з жахом притискається до підніжжя дерев’яного Образу Перунового. Поруч з ним – жона у білому. Не Калина… Голос, що співав колискову, затих навіки.

“Заберіть їх звідсіля!” – хрипкий голос з чужинецькою вимовою.

“Обережніш, Чудине, - застерігає хтось, - це ота відьма! Зурочить – жоден піп не відчитає!”

Сяйвик впивається зубами в руку, що схопила його. Рот наповнюється солоною вологою.

“Кляте щеня! Уб’ю!”

Лезо списа направлене просто в груди… Біла тінь поміж ним і смертю…

“Бабусю! Бабо Славо!”