Мирослава Горностаєва - Блискавиця Перунова

“Ти убив відьму, Чудине! Дивись тепер!”

“Чудине, Туко! – голос воїна в шоломі, - геть, дикуни заокські! Не смійте чіпати хлопця!

Воїн нахиляється над ним. В його руці все той же скривавлений меч.

“Ти мене не пам’ятаєш, Сяйвику? Я ж Косач… Косач Борич… Не бійся… Я заберу тебе з собою… Я нині… твій єдиний родич. Ти згадаєш мене… Не бійся!”

“Мама казали – ви не родич, ви зрадник! – кричить той, кого звали Сяйвіром, - я ніколи не стану зрадником, як ви! Я – Сяйвір, син Межиборів!”

“Чули, отче Варсонофій? – воїн з розпачем, - що мені робити? Дитя не пізнає мене… Та ще й – “син Межиборів”… Пропало… Геть усе.

“Діти швидко забувають, - заспокоює ще одна тінь, - і ми змусимо його забути це ім’я. Але найперше треба охрестити хлопчину, аби від нього не смерділо цією поганською вессю.”

Вода у озері червона.Чи-то від променів сонця, що хилиться за дерева, чи-то від крови Боричів…

“Хрещається раб Божий, - бурмоче тінь, - і нарікається Самуїлом… Во ім’я Отця, і Сина, і Духа Святого…”

“Не забувай…, - шепочуть голоси загиблих, - не забувай…”

- Вогнику! – знайомий голос з Яви 16, - Вогнику!

Пахне димом і гаром… Це горять хати з дубових колод… Страшний холодний вихор засмоктує іскорку життя, що колись звалася Сяйвіром. Біле світло попереду… І тиша… Тиша… Ніяк не наздогнати тих, що пройшли цим шляхом раніше…

- Тяжка рана, Віщий? – знову голос живої людини.

- Ґуля на потилиці – і все. Та боюсь я, Ярволоде, що він знову засне… Того разу я ледве виходив хлопчину, а нині…

Світло пробивається крізь заплющені повіки… Живе світло Дажбоже…

- Вогнику, - знову кличе хтось, - Вогнику?

- Я Сяйвір, син Межиборів, - ледве вимовляє юнак і розплющує очі. Так само пахне гаром і димом, але він уже знає, що це не палаюча весь. І старий чоловік з золотавими очима усміхається з полегшенням:

- Хвала Богам, житимеш, Вогнику.

- Я Сяйвір…, - бурмоче юнак і з зусиллям зводиться на ноги. Його нудить, а гул у нашвидкуруч перев’язаній голові зливається з близьким гудінням порогів.

- Віщий Далеборе! – чується від гурту людей на скелі, - а підійдіть-но сюди.

- Вогнику? – запитує Далебор, - ти б може сів?

Юнак заперечливо хитнув головою. Дві половини його життя нарешті з’єдналися в одне ціле. В тій, перший половині його звали Сяйвіром… Сяйвіром Боричем з лісового селища на…

На Туровщині…

Далебор таки пішов до гурту бродників, а Ярволод, протолчанин, простягає Вогнику руку:

- Тримайся, друже! Цей здоровило з палицею трохи голови тобі не розвалив…

Вогнище біля дуба загасили. Пошарпані протолчани тісним колом оточили двох зв’язаних бранців. Це купчина у багатому вбранні та мніх у чорному довгополому одінні.

- Кажуть, що християнські жерці битися не вміють, - говорить Ярволод до Вогника, - віриш, він мене трохи не придушив! Ходімо ближче, здається, Віщий знає його!

- Що, Врабію, - питає тим часом Далебор у полоненика, - не забув ще ті часи, коли розбійничав з ватагою своєю?

- Я той гріх давно відмолив, - понуро відповідає чоловік у чорному, - і не тобі, поганине, мені дорікати!

- Я ж попереджав тебе, чоловіче, - аж занадто лагідно каже волхв, - аби ти ніколи більше не робив того, за що карають Боги Руси. Я ж полишив тобі твоє нікчемне життя лише задля хоробрості твоєї. Ти ж покинув меча, але не покинув злодійських звичок. Ти напав на безборонного, та ще й нацькував на нього оцих ось безбатченків, що життям заплатили за дурість свою!

- Я робив те, що мусив робити, - погордливо каже Варсонофій, - хоч і знав, так, знав, що диявольське дерево стане причиною моєї загибелі! Диявол має велику потугу, та мене йому не здолати, бо я ще сьогодні побачу рай і святих! А твою душу, клятий ідолопоклоннику, чорти потягнуть до пекла!

- О, Господи! – раптом очманіло озивається купець, - то це не грабіжники? Ви що, люди добрі, і справді зібралися прикінчити нас за цю суху деревину?

- А ти як думав? – войовниче питає Тверд.

- Беріть товари, лодії! – зойкає купець, - усе беріть! Тільки відпустіть з душею!

- Стривайте! – Вогник роздвигає протолчан і стає навпроти бранців, - стривайте! Я згадав!

- Що ти згадав, Вогнику? – Далеборів голос звучить незвично лагідно, - ти знав цього чоловіка?

- Мене звали Сяйвір, син Межиборів, - говорить юнак, і в синіх очах його така зненависть, що Врабій-Варсонофій мимоволі подається назад, до краю скелі, - цей чоловік сказав, що я забуду це ім’я! Він наклав на мене закляття іменем їхнього Бога! Він був з воїнами, котрі спалили мою весь і зруйнували Святиню! Нехай чорний чаклун скаже, що зробили з Родом моїм! Мою матір звали Калиною, і вона співала мені пісень! Нехай він розкаже, як вона померла! Моя хата згоріла, а хрестили мене кров’ю родичів! Нехай він розкаже, що сталося з Боричами!