Мирослава Горностаєва - Блискавиця Перунова

- Господи Ісусе! – виривається у Варсонофія, - то ти – оте хлоп’я? Оце ось – дійсно чари, бо ти не міг вижити!

Остафій непорозуміло дивиться на них, і знову пропонує викуп. Та Далебор його не слухає. Його холодний погляд вп’явся в лице мніха.

- Говори ж, чоловіче, - стиха велить він, - я розпитував туровців, і дещо знаю, але ти там був… І бачив. То як померли Боричі?

- Старий Гатило був таким же затятим поганином, як і рід його, - відповідає мніх через силу, - він зневажав і церкву, і владу. За се княжич Ізяслав, намісник туровський, мусив його покарати. Він прийшов у Борки з дружиною, а я був з ними, аби врятувати душі язичницькі від вогню вічного. Ніхто не думав, що вони будуть аж так опиратись, оті ваші Боричі. Думали, що схоплять одного-двох, найупертіших, а решта піддасться...

- Як загинув Межибор Борич? – різко втручається Вогник, і волхв заспокійливо кладе руку йому на плече, не відводячи очей від мніха.

- Його убив Косняч, - буркає чернець.

- Косач Борич убив рідного брата? – аж наче не вірить Далебор, - я чув, що він охрестився, але щоб дожити до такого…

- Це правда, - стверджує Варсонофій, - Гатило загинув ще раніше.

- А що сталося з Калиною? – знову перебиває Вогник.

- Се була жона з камінним серцем, - понуро говорить мніх, - сама впала на меч, аби не повертатися до чоловіка свого.

- До Косняча таки не варто було повертатись, - говорить Далебор, а Вогник прикушує губу, раптово зрозумівши, - сей чоловік помер для роду. Тепер оповідай, як загинула Святослава, мати Калини.

- Відьму убив Чудин, - відповідає чернець глухо, - Ізяславів дружинник. Він почав крушити ідолів на требищі, а оце щеня, - Врабій киває на Вогника, - його вкусило… Чудин озвірів і вихопив в котрогось кіннотника спис…

- Далі… - коротко велить Далебор.

- Стара сама шукала собі смерти. Вона затулила хлопчиська собою. Підскочив Косняч, але було запізно. Хлопця-то він вихопив, відьма ж померла.

- А хрестив малого ти?

- Я…

- І якою була вода в тому озері? Червоною?

- Вони самі винні! – майже кричить Варсонофій, - чому вони опирались? Десятки літ уже правдива віра панує над Руссю! Гатило не бажав слухати слово Боже, він сміявся над ним! Я оповідав йому, як Ісус загнав бісів у свиней, а цей старий поганин говорив, що свині ті розбіглися по світі і стали монахами! І сини його, й онуки – усі насміхалися над вірою Христовою! Один лише Косач розчув слово істини, так Гатило ще й прокляв його за це, а жона окликала мертвим! Уся вина їхня – на них самих!

- Люди добрі! – знову втручається купець, котрий слухав усе це, очманіло витріщивши очі, - та послухайте же! Я тут ні до чого! Коли Ізяслав ходив на Боричів, мене й у Турові не було! Нема на мені крові, чуєш, волхве? Відпустіть мене! Або пошліть за викупом до Турова! Усе віддам – злото, паволоки, оксамити! Жебраком стану! Тільки відпустіть!

- Дуба рубав? – спитав Далебор.

- Ну, цюкнув може пару разів… Як усі… Людоньки! Таж це тільки дерево! А я ж чоловік!

- Ти, - озвався Тверд, - цього дерева не вартий! Яке ваше слово, Віщий?

- У Дніпро! – коротко наказав волхв.

Протолчани виставили вперед списи і почали підштовхувати ними Остафія до краю скелі. Купець ще не вірив.

- Людоньки! Та що ж це! Людоньки!

Одна нога його, взута в сап’янець, послизнулась на камінні. Остафій з хвилину намагався втримати рівновагу, а тоді полетів униз.

Варсонофій, побачивши таке, почав голосно читати молитву. Вогник одвернувся і поплентався геть, аби не улягти спокусі рубонути навкіс зв’язаного бранця. За спиною розлігся зойк, а через хвилю – плюскіт води. Юнак зашпортався об корінь і трохи не вдарився об дубовий стовбур. В боці велета чорніла діра. Прадуб стояв, розметавши гілля в молодому листі, але смерть його була лише питанням часу.

Поряд з дубом лежали вбиті у сутичці протолчани. Двоє чоловіків і…Неждана. Лице жінки нині було набагато лагіднішим, ніж за життя. Вільна Неждана… Чи пускають до чертогів Перунових жон, якщо ті загинули зі зброєю у руках?

Вогник упав на коліна поруч з мертвою подругою. Біла пляма її обличчя пливла перед очима. Жінка в білому колись затулила його від смерти… Мама Калина… Бабуся Слава… Батько Межибор… Червона вода у озері, і холод навського шляху… Що повернуло його назад? Як жити далі? Учитель вижене його… Хрещені люди убили Прадуба, як колись повбивали Боричів… Він, Вогник, теж хрещений… Ніколи йому не стати Перуновим воїном, і Боги одвернуться від чоловіка на ім’я Самійло… Мати впала на меч, аби не стати жоною зрадника… Чи її сину варто чіплятись за життя?