Мирослава Горностаева: Блискавиця Перунова

Далебор наче прочитав його думки, бо сказав наставницьки:

— Знати чини пращурів та оповідати про них мусить кожен Віщий. А особливо нині, коли нема уже ні Велесових Святинь, ні самих Велесичів, котрі Богам творили хвалу піснями. Теперішні співці княжі за ковток меду і Чорнобога самого величатимуть Ясним Сонечком.

Вогник мовчки взяв гусла і поклав на струни свої зранені пальці.

— Ти пам’ятаєш, що я оповідав тобі учора? — спитав старий.

— Про нашестя готів, — озвався хлопець, — і про Бусову загибель… Ті готи були дуже лихими людьми, учителю.

— А чому вони лихі? — спровкола спитав Далебор.

— Негоже воювати нечесно, а саме так захопили вони князя Буса з синами. А вже знущатися над бранцями і взагалі — ганьба.

— А позавчора про що йшла мова?

— Про Святославові походи! Оце був справжній ар’я [10] Шляхетний, відважний. , учителю! «Іду, — каже, — на вас!» І геть нічого не боявся!

— А що ти сам розкажеш нині?

— Можна, — затнувся Вогник, — ну… Про те, як володар іронців Дар’явуш хотів звоювати Велику Скитію…

— Се, — всміхнувся Далебор, — я оповідав тобі ще на рівнодення, а вже минув Сонцестав… Ну, гаразд… Певно про послання скитів до Дар’явуша оповісти хочеш?

— Ні, — мовив малий, — хоча про мишу, жабу й пташку мені теж подобається. Скити, певне, були дуже хоробрі, коли так сміялись над завойовником. Я про інше… Як скити послали за підмогою до родичів, а самі нападали невеличкими загонами і нищили стрілами іронців, а степ горів довкола на два дні кінного бігу…

Голос Вогника змінився, а пальці, які забули про біль, торкнулися струн, і полинула тиха музика, що підсилювала мову.

— І сказав володар іронців до воїнів своїх, — поволі продовжив хлопець, — «не бачив я ще жодного живого скита, а від їхніх стріл вже полягла третина мого війська! Приведіть мені хоч одного скитського бранця, а як ні — то помрете страшною смертю!» І привели наступного дня до нього полоненика — зовсім юного скита, що, однак, вже носив вояцького чуба, і одіж бранця просякла кров’ю з числених ран.

Спитав його Дар’явуш, чи великим є скитський степ. «Настільки великим, — відповів юнак, — що жоден з тих, хто приходив сюди з лихом, не повернувся до домівок своїх.» «Як ви такі хоробрі, — розгнівався володар іронців, — то чому не стаєте до битви? «Хіба мене захопили сплячим? — усміхнувся молодий воїн, — лише на захист могил наших пращурів ми станемо усі проти будь-якої потуги, а щоб знищити вас — досить і летючих загонів! А хочеш побачити хоробрість скитську — звели розв’язати мені руки і віддати меча.»

Далебор схвально кивав головою. Він бачив, що хлопчина так захопився оповіддю, що забув про все на світі. Певне, уявляє себе отим воїном молодим, бо очі горять як вогники, а лице поблідло, і недитяча погорда застигла на ньому. Се, швидше, недолік, бо волхв — оповідач має перш за все вловлювати настрої слухачів, але це ще попереду… Навчиться.

— І завагався Дар’явуш, — линув тремкий дитячий голос, — а молодик спитав насмішкувато:«Тут, у своєму шатрі, посеред усього війська, володар іронців боїться одного скита з мечем, а хоче битись з нами усіма?» Звелів тоді Дар’явуш зняти з юнака пута і віддати йому зброю. Поцілував молодий воїн лезо і мовив:«Добрий меч вартий добрих піхов!» І з цими словами увігнав клинок собі в серце і так помер…

— Добре, досить, — озвався Далебор.

Малий замовк і труснув головою, наче прокинувся зі сну.

— Ти не пропустив жодного слова, — мовив волхв незвично лагідно, — могутню пам’ять маєш, Вогнику…

— Віщий, — прошепотів малий, що навіть не помітив довгоочікуваної похвали, на які старий був скупенький, — мені на мить здалося, що це моє серце пронизано тим мечем…

— Кажуть Веди, що відважні воїни час від часу знову народжуються серед нас, — сказав Далебор розважливо, — може ти і був тим скитом, дитино… Ну, а нині оповім я тобі про нашестя ясів, як і мені колись оповідав наставник, тими ж словами, нічого не змінюючи.

Волхв взяв у хлопця гусла і з-під пальців його полинула сувора клична мелодія.

— Се бо яси йдуть на нас від Дону Великого, кіннотою і раттю незчисленою. І тьма за тьмою текла і текла на нас. І не маємо іншої допомоги, як те, що Боги веліли нам: щоб удесятерили сили свої і виступили проти них. Сам Білобог веде наші раті й кінноту. Навіть відунки, які в лісах були, взяли мечі й пішли з раттю. І побачили кудесниць, які дива великі творили: з перстів, здійнятих до Сварги — раті встають небесні і течуть на ворогів, і знищують їх! Б’є крилами Мати-Слава і кличе нас, щоб ішли за землю нашу і билися за огнища племені нашого! І з’явився Перун, і те повідав нам:» Ото скільки праху на землі — стільки і воїв небесних. Вони будуть битися поруч!» Раті йдуть од хмар до землі, і се дід наш, Дажбог, на чолі їх! І бачимо мертві тіла многі, бо велика рать Перунова на ворога поверглась і розтрощила їх! І Дажбог приніс побіду нашому Роду славному, славу отців держащому і донині на полі перемагати ворогів своїх здатному!