Мирослава Горностаева: Блискавиця Перунова

Нині Далебор зняв мечі з кілочка на стіні хижі і сказав замислено:

— Дам тобі мабуть мій М’єльнір. Він трошки незграбний, але є добрим мечем для початківця.

— А чого він так дивно зветься? — спитав юнак, гордий з того, що вчитель відкрив йому ім’я зброї.

— Здобув я його, коли жив на Руяні, — почав Далебор, — битися доводилося тоді і з данцями, і зі скандами… То вони ходили на Руян війною, то руянці на них. А я був винен за пророцтво велику ціну арконській Святині.

— Як винні? — запитав Вогник, шанобливо беручи меча до рук.

— Ну, прибув я на Руян як оце стою перед тобою. В полотняній сорочці і з тим, другим, мечем. Навіть гусла свої втратив дорогою. Ці ось зробив уже опісля. А Руяном, як я тобі розказував…

— Правлять волхви, — докінчив юнак, — головний же Віщий, правитель Руяну, живе біля Святині Аркони.

— Все так, — погодився Далебор, — і саме він вирішує чи дозволити говорити жриці-провидиці. Адже ворожіння це забирає багато сили, і арконські відунки, буває, платять за нього життям. Тому дорого коштує відання руянське, а я не мав з собою нічого, окрім меча.

Волхва-правителя звали Віщим Радагастом. Був він тоді старшим навіть ніж я зараз. Показний такий чоловік, сивий як лунь, а очі сірі і холодні як північне небо. Ну, так ось він мене і питає:

«Що ти хочеш знати, прибульцю з далекої Русі?»

«Хочу, — відповідаю, — знати долю Роду свого.»

Здивувався Віщий Радагаст:

«Вперше, — говорить, — чую прохання таке. Невже тебе, Перуничу, не цікавить власна доля?»

«Як пропаде Рід мій, — говорю, — то байдуже, якою смертю мені загибати.

«А відомо тобі, воїн-жрець, що великі знання вимагають великої й плати?»

«Маю ось, — відповідаю, — життя і меч. Меча віддати не можу, бо це все, що залишилося мені від навчителя мого, Вогнедара Віщого. Життя ж бери, Верховний, але вже після того, як почую слова віщунські.»

Тоді Радагаст мовив до служителів Святині:

«Ось людина, якій нема діла до власної смерти, а життя своє цінує вона дешевше за наставницький меч. Світовид Арконський приймає таку ціну, русичу Далеборе. Завтра ти почуєш віщування і даси платню свою.

«Гаразд, — говорю, — якщо добрі слова почую — помру з радістю, лихим же буде віщування — для чого й жити людині без Роду!»

Сині очі Вогника пломеніли таким же захватом як і тоді, коли він слухав оповіді про подвиги пращурів. Юнак запитав поштиво:

— Колись ви, Віщий, говорили мені, що лихим було віщування арконське. Що навіть ім’я Роду нашого стане здобиччю чужинців…

— Віщування було лихе, — погодився старий замислено, поринувши у спогади, — довго мовчала Відаюча, довго не озивався Світовид, а тоді сказав її вустами і це, і ще дещо… Сказав, що не загине наш Рід, але до рабства лютого потрапить, і, хоч земля оріянська не вміщатиме крові тих, хто за волю вмер, нащадкам нашим повік тієї волі не здобути, бо зачинилась брама, і не почують їх Боги. І ще сказано було, що страшнішими за ланцюги на руках будуть кайдани на душах нащадків наших. Се зрозумів я так, що судилася русичам найстрашніша у світі доля — доля раба, задоволеного рабством своїм.

— Такого не може бути! — заперечив палко Вогник, — хіба не може з’явитись князь, схожий на Святослава? Який згадає про діяння пращурів і про Богів Русі?

— Чув я, — відповів Далебор, подумавши, — оповідання про те, що став у Царгороді колись до влади князь, базилеус по-їхньому, котрий з дитинства таємно шанував Давніх Богів Елади. І ось як став той базилеус ромеями правити, то захотів повернути назад і Богів, і віру, і храми, сиріч Святині. Та не зрозумів він того, що нема вже еланів, людей мудрих, гордих та жорстоких, котрі тим Богам молились, а є лише потолоч, якій вже віра нова увійшла у кров і в душі. І даремне базилеус будував Богам Святині — не було людей, котрі б шанували щиро тих Богів. Потолоч же вимагала лише їжі, а опісля загибелі базилеуса з насолодою руйнувала відновлені храми. Отже, Вогнику, все може статись, але надії втрачати не годиться.

— А як ви вибралися з Руяну? — спитав юнак опісля довгої мовчанки.

— Сам розумієш, Вогнику, — озвався Далебор, — що опісля такого віщування смертна постіль жаданіша мені була за обійми любки. Вийшов я зо Святині і добув меча, аби сплатити борг Світовидові, та спинив мене Радагаст. Мовив він, що віддати життя своє я можу і у битві. Ось так і став я воїном Руяну. В одній із сутичок з ватагою варягів-здобичників переміг я вікінга, відважного і вправного в бою. Оце ось його клинок, а ім’я зброї я дізнався від нього ж, бо прощався чоловік з мечем своїм перед смертю, наче з вірним приятелем. Спорядив я йому опісля бою пристойне поховання, бойову сокиру зоставив, аби не йшов беззбройним до Вальгалли [14] Потойбічний світ у скандинавів. своєї, а меча таки забрав собі. Не давав я зброї цій нового імені, аби клинок не почав мститись за смерть господаря.