Мирослава Горностаева: Блискавиця Перунова

— І Боги йшли на чолі війська, — вишептав хлопець по довгій мовчанці, — в часи прадавні вони помагали онукам своїм. Віщий, що стане з Родом нашим, який зрікся помочі такої?

— Лихі віщування, — озвався Далебор, — ой, лихі… Я сам, Вогнику, лише дещо бачу у Наві [11] Світ Пращурів, потойбіччя. , але дібрався аж до Руяна [12] Нині — о. Рюген біля берегів Німеччини. -острова, аби саме про це спитати віщунів арконських.

— І що ж відповіли ворожбити руянські? — аж скинувся хлопець.

— Що навіть ім’я наше — Русь, дістанеться сусідам як здобич…, — похмуро відповів Далебор.

Вогник опустив голову. Тоді спитав поволі:

— Віщий, чи може людина змінити долю?

— Свою, певне, може, — мовив волхв, — аби на те було досить сили. Та найчастіше доля вражає сміливця як меч.

— А долю Роду всього?

— Про те лише Боги відають, Вогнику. Одне знане напевне — при найбільшому лиху врятувати може навіть не зброя — слово огнисте.

Малий щось довго обмірковував. Врешті звів на учителя очі:

— Розповідайте ще, Віщий, — попрохав, — я хочу знати все, що знаєте ви!

— Ну що ж, — сказав Далебор, — послухай-но тепер оповідь про Орія та його синів…

* * *

Далебор сушив зілля. Зібране в ніч Сонцеставу, воно мало чарівну силу, тому старий і беріг кожне стебельце. Поруч, на пласкому камені, лежали принесення бродників — добрячий шмат вепрятини та перепічки з дикого проса. Протолчани дякували Перунові через його жерця за вдалу виправу. Тверд з найвідважнішими чоловіками селища перехопив на переправі лодії, що належали якомусь київському купчині. Цей чолов’яга з хазарською кров’ю в жилах промишляв работоргівлею і йшов лодіями до Царгороду [13] Столиця Візантії, Константинополь. зі своїм живим товаром. Не дійшов… Ватаг протолчан розпорядився здобиччю мудро: жонам, що були на лодіях, запропонував обрати собі мужів серед бродників, а з чоловіків зоставив ледь третину, відправивши решту вгору по Дніпру. Далебора він попрохав при тому, аби волхв визначив, хто з колишніх рабів ще здатен до вільного життя.

— Дрібнішають люди… І куди ми йдемо — невідомо… — пробурчав Далебор, згадавши одного з визволених… Чоловік той був швидше наляканий ніж радий і жахався всього — засмаглих гордовитих обличч протолчан, їхнього озброєння, його, Далебора… Ясна річ, що він не залишився. А ось жони зосталися усі…

— Жона відчуває силу, — продовжував міркувати вголос старий, — і знає, що від зайця заєць і родиться, а від сокола — сокіл…

Окремо від принесень лежав меч франкської роботи, взятий Твердом у битві. Ватаг хотів, аби волхв замовив на нього взяту у битві зброю. Поруч з мечем Тверд зоставив зв’язаного за лапки півня — необхідну приналежність обряду.

Далебор мав вибрати належну годину і послати за Твердом Вогника. Але учень його десь подівся. Сам, без вірного Полісуна, котрий скривджено заповз від спеки у хижу.

Старий узяв різьбленого ціпка, на якому рахував Кола Сварожі. Шість літ минуло з року Кривавої Зорі. За рік до того він привіз на Хорсицю хворе і кволе хлоп’я, котре навіть не пам’ятало, скільки прожило весен. Нині Вогник вже вийшов з отроцького віку. Далебор вважав, що його підопічному десь п’ятнадцять літ, але постійні вояцькі вправи зробили своє — хлопець мав вигляд зрілого юнака. Волхв учив його володіти не тільки зброєю, але й силою прани, сиріч духу. Та нині молодику було не до магічних обрядодійств.

— Жони, — пробурчав знову Далебор, — самого Перуна колись трохи не згубила жона… Проти жони не діє ніяка сила, бо обеззброїть вона найсильнішого поглядом своїм…

— Вибачте, Віщий, я запізнився…

Вогник з’явився біля хижки нечутно, наче дух. Волхв обдивився його розпашіле лице, розкошлане волосся і спитав спровкола:

— Як її звуть?

Лице юнака залилось темним рум’янцем:

— Я і забув, що ви завжди знаєте все, Віщий…

— Добрий воїн мусить бути добрим не лише до битви, — озвався Далебор, ховаючи веселий блиск очей, — а запізнюватися ти почав ще з Ярилової ночі.

— Її звати Нежданою, — мовив юнак, — чоловік її, Лют, рік тому потонув у Дніпрі…

— Це та жона, що добре стріляє з лука? — пригадав собі волхв, — так ти у неї тепер навчаєшся… вояцькій справі?

— Навчаюся, — ніяково мовив Вогник, — але не стріляти…

— Бачу, що настав час привчати тебе до справжньої зброї, — сказав Далебор серйозно, — досить ми перевели з тобою паличчя.

Юнак знову спаленів, тепер уже від утіхи. Старий до цього дня навчав його мечному бою так: давав до рук важкеньку дубову ломаку, а сам наступав на нього з мечем, аж поки від міцного дерева не лишалося цурпалля, а груди хлопця не починали кривавити від числених порізів. І ось тепер — справжній меч! У старого Перунича їх було два — варязької та роської роботи. Іноді, під час відсутньості вчителя, Вогник крадькома вправлявся з варязьким мечем. Другий клинок був зручніший і легший, але юнак не насмілювався виймати його з піхов через охоронні рези, викарбувані на лезі.