Мирослава Горностаева - Син сонця

— Такі прикраси носять вояки, а не знавці Вед.

— Ну, певне, мати з брагманів, а батько — кшатрій!

— Чи не все одно тобі, жінко? — припинив суперечку Адгіратга, — нині він син сути. Та й по всьому.

Через кілька днів мандрівний брагман нарік хлопчика Васушеною — «народженим з дорогоцінностями». Радга роздала належну кількість пожертв, а її чоловік проказав молитву великій Ґанзі, що принесла до них у дім щастя. Подружжя променіло тим щастям, а платня княжого колісничного ниньки майже вся витрачалася на потреби дорогоцінного немовляти. Лише іноді Радга задумувалась над тим, хто справжні батьки їхнього Васушени, і промовляла становчо:

— В цієї жінки немає серця. Ракшасі [6] Ракшаси, або «ті, що блукають вночі» — лихі істоти, традиційно ворожі людям , як є ракшасі…

Потім брала дитинча на руки і шепотіла:

— Моє ти сонечко…

Адгіратга погідно кивав, насолоджуючись щастям дружини.

— Сонечко моє, не крутись, посидь спокійно! — вмовляла Радга. Малюк радісно забубонів у відповідь щось незрозуміле і простягнув до матері пухкі рученята, внизані разками дешевенького намиста. Радга, сміючись, намагалася пригладити гребінцем хлопцеві біляві кучері. За ті кілька місяців, що пройшли від дня, коли Радга почула у воді дитячий плач, хлоп'я виросло і вигарніло. Тепер це був товстенький опецьок, білошкірий та світловолосий, наче справжнє сонечко. Жінка обожнювала виціловувати всі ямочки та «поворозочки» на тільці свого маляти і геть обвішала дитину намистечками — оберегами та амулетами «від лихого ока».

Сусідка Мадга, котра заскочила до Радги позичити кухля, дивилася на подругу з легкою заздрістю. Сьогодні бо в Гастінапурі мало відбутись велике свято. Князівна Бгоджі, котра півроку тому заручилась з гастінапурським княжичем Панду, нині прибувала до міста, аби поєднатися з обранцем. Адгіратга ж, як візничий старшого брата Панду, князя Дгрітараштри, знав багатьох вояків з палацової охорони, і вони пообіцяли пропустити Радгу вперед, на місця знаті. Вона мала побачити зблизька красуню Кунті та інших шляхетно уроджених жінок.

— Не забудь же розповісти, які на них будуть прикраси, — наставляла Мадга сусідку. Та радісно закивала, ухопила малюка з циновки і посадовила собі на згин ліктя.

— Поглянь — но, Мадго, чи хороше мені?

Мадга кивнула. її подруга і справді зодяглась як шляхетна пані: вбрала шовкове сарі, та сандалії з візерунками, підвела очі, навела рум'янок. Прикраси, щоправда мала не золоті, але то вже неважливо. Найголовнішою прикрасою Радги була чудова дитина. Кучеряве синьооке хлоп'я в шовковій блакитній сорочечці розчулило б і найтвердіше серце.

— Радго! — вигукнула сусідка, — а воно навіть на тебе схоже!

Замолоду Радгу називали «Сітою» [7] Сіта — героїня поеми «Рамаяна», світловолоса та блакитноока красуня за русяве волосся і світлі очі, тож вона сприйняла комплімент як належне.

— Звісно ж! Адже я його мати!

— Ти наче й справді віриш, подруженько, що сама його народила…

- Іноді я дійсно так думаю, — серйозно сказала дружина колісничого, — ну, я побігла, а то за людом не протовпишся до княжого оршаку.

— Бережися вроків, — мовила Мадга півжартобливо, — твій син занадто гарний!

Радга тричі обійшла довкола домашнього вогнища, аби одігнати злих духів, І

вибігла з дому, побрязкуючи браслетами.

Воїна, знайомця Адгіратги, жінка віднайшла швиденько, і той пропустив її через ланцюг охоронців. І саме вчасно — паланкін Кунті в оточенні пишного почту вже рухався вулицями міста.

Радга показувала сину то на слонів в золотих налобниках, то на смаглявих воїнів — врішнійців в позолочених шоломах та сяючих, наче сонце, кольчугах. Малюк сміявся і тягнувся рученятами до блискучих мечів в руках княжих вартівників. Врешті, паланкін, виблискуючи дорогоцінностями, з'явився на палацовому майдані. Носії закріпили його в дерев'яних стояках і відступились набік. Ось-ось з брами палацу мали з'явитись пишно вбрані колісниці з молодим князем та його родичами.

Радга опинилась біля самого паланкіну. Хлопчик на її руках раптом заплакав. Охоронець-врішнієць, позирнувши на дешевенькі прикраси дружини колісничого, варкнув:

— Забирайся геть!

Жінка і рада була б забратись, але ззаду натискав натовп, ледве стримуваний ланцюгом княжих воїнів.