Мирослава Горностаева - Вогнедан, Повелитель…

І от, перед вирішальною битвою, коли Властимил, зібравши рештки сил, мав боронити стольний град Ділу, що звався Богуславом, Боги послали йому несподіваних союзників. Врадуваний неабияк князь схилився перед Богорівними, щедро винагородив волхвів, а щодо вимоги прибульців — лише рукою махнув: нехай зостаються, мовляв… Землі незміряно, людей у битвах загинуло багато… Та й то — честь яка, серед них, вірних синів Сонця, житимуть Богорівні з неба.

Все той же освічений ішторнієць похитав би головою щодо такої легковажности. Оці язичники… Дбають про тіло, не дбають про дух. Задля порятунку тлінних тіл допустили на свою землю демонів пекла. Відомо ж, що чорт сам не може прийти, його запросити потрібно, як і всяку іншу нечисть. Ну, ось і запросили… А ті і раді…

Бо прибулі, що називали себе «дітьми зорі Сіллон», ну так, тієї самої Блакитної Зірки, що служить провідницею морякам, втрьох розгромили орду хото… Втрьох…Гідні довіри очевидці оповідали про прекрасну Дану, котра метала очима блискавиці, і не був то вогонь жіночих очей, про який люблять писати поети, а справжнє убивче полум’я. І вже співали мешканці Ділу пісень про грізного Веданга-воїна, котрий одним порухом руки розверз провалля перед ворожою кіннотою, а також не забували про волхва-цілителя Ігворра, котрий зцілював поранених у битві сонцеславів накладанням рук…

Сонцеслави, самі неймовірно вражені своїми союзниками, вдарили на кочівників так, що ті розбіглися на всі боки світу. Деякі забігли аж до Крила Змія, в північні ліси, деякі заховалися в болотах Страгійської трясовини, більшість же втекла через сплюндроване ними ж королівство Белат на Схід, і більше не з’являлася на Західних Землях.

Навіть неосвічений ішторнійський простолюдин скаже вам, що лише Святий Мейді, котрий проповідував в Лугербі трохи не одночасно з появою в явному світі пекельного поріддя, міг творити дива волею Єдиного Бога. І передав цю здібність своїм учням. А всяка інша подібна сила — від нечисті, править якою Ігліян, Князь Вогню. От хто метає очима блискавиці… Кажете, Дана Богорівна була жінкою? Правильно кажете, але що варто демону такої міці перекинутися на красуню…

До того ж, саме в такому вигляді нечистій силі найлегше було досягти свого…Той же князь Властимил… Мало того, що славив він поганських Богів, так ще й закохався в оте породження «зорі Сіллон». Атож, в оту саму Дану, прозвану опісля її подвигів Вогняною Ящіркою. І стояв поруч неї на Відрадненському полі, коли з небес почала валитися нечисть у залізних трунах…

Освічений ішторнієць, коли йому натякнуть, що в трунах там, чи в чомусь іншому, але рекома нечисть таки спустилася з неба, а не вилізла з пекельної брами, котра, за словами Святого Мейді, знаходиться на острові Глійод, там, де димить вогнедишна гора, лише усміхнеться поблажливо. Мовляв, що варто лихій силі відвести людям очі…

І справді, у вогні і димі сходили на землю «діти зорі Сіллон». А коли з шипінням відчинялися двері чудних прихистків, то на землю ступали чоловіки й жінки в блискучих шатах, і зі зчудуванням придивлялися до них підданці Властимила, а на дітей ослаблих від довгого шляху через бездонне провалля між зірками, дивилися з жалістю сонцеслави, бо малеча та або забула, що таке трава і вітер, або ніколи не бачила тієї трави і не відчувала на личках подиху Бога Вітрів.

Схожі були прибульці на людей, але мали й відмінності. Які — так і не скажеш одразу… Трохи більші, ніж у пересічної людини, видовжені очі… Високі вилиці… Овальні витягнені лиця… Загострені вуха… Сонцеслави ж вже встигли надивитися і на Дану Ллон, синьооку темноволосу пані, владну і відважну володарку полум’я, і на грізного Веданга Сіллура з чародійськими очима, в глибині яких наче палав багряний вогонь, і на цілителя Ігворра Ллєга, чиє срібне волосся ніби світилося у темряві. Вже звикли до їхніх голосів, котрі звучали, наче музика. Вже перестали дивуватися, що прибулі розуміють їхню мову, хоч і не втямили, яким чином їм це вдається.

Але — одна річ спостерігати трьох чудних істот, а зовсім інша — коли сходить з неба цілий народ, аби поселитися поряд навічно. Бо металеві видовжені прихистки, в яких прийшли нові друзі сонцеславів до цього світу, більше ніколи не піднімались у небо, а згодом хазяї розібрали їх на частини, і лягли на металеві опори мости, перекинувшись через ріки, і багато чого ще було зроблено тоді з зоряного металу. А великий корабель, на якому прибули до цього світу ці створіння, так і зостався в небесах, і часом видно зорю, прозвану Летючою, що пливе по нічному небу.