Гарольд Роббинс - Пірат

— Хлопці питали, чи зможуть вони навідатися сюди, коли ми купимо будинок. У них ніколи не було нагоди погратися в снігу.

Бейдр засміявся.

— Перекажи їм, що вони зможуть приїхати сюди того ж дня, коли почне падати сніг.

Дік Керрідж відкинувся на своєму стільці і зняв окуляри для читання. Він узяв з шухляди столу клаптик замші і, відвернувши стілець від яскравого світла тензорної лампи, почав повільно протирати скельця. За вікном ліниво кружляли великі білі сніжинки.

Вони пробули в Швейцарії майже місяць, перш ніж випав перший сніг, і Бейдр, вірний своєму слову, того ж дня приправив літаком своїх синів. Тепер вони проводили вихідні в Гштаді. Сам він залишився в Женеві, щоб розібрати стос паперів. Бейдр зателефонував йому сьогодні вранці. Настрій у нього був чудовий. А хлопцям тут дуже подобається.

Керрідж посміхнувся до себе. Всі батьки на диво одинакові, незважаючи на свій майновий статус. До своїх синів Бейдр ставився майже так само, як і він до своїх. Він знов повернувся до столу і поглянув на фотографію своєї дружини і синів. Фотографія, зроблена в його саду, в Каліфорнії, раптом навіяла на нього гостре почуття самотності. Вони були так далеко від снігів Швейцарії.

Він почув, як за його кабінетом, який служив їм конторою, коли вони працювали в цьому великому домі в Женеві, клацнула клямка дверей. Він поглянув на годинник. Було вже по другій годині ночі. З фойє почулося човгання товстих підошов черевиків по мармуровій підлозі. Безсумнівно, ритм кроків був жіночий. Це, мабуть, прийшла Лейла. Вона була єдиний член родини, хто не поїхав до Гштада. Вона щось говорила про додаткові суботні заняття в школі, але туди вона не пішла. Замість того, вона до обіду просиділа в своїй кімнаті, потім вийшла і повернулась тільки зараз.

«Щось було дивне в її поведінці»,— подумав він. Незважаючи на показну люб'язність і охоту до співпраці він відчував якусь відчуженість, стриманість в її очах, наче вона вела якісь свої розрахунки. Випадком він перехоплював у її погляді неприязнь, особливо по відношенню до Джордани, хоча, очевидячки, вона намагалася її приховувати.

Кроки досягли східців і стали підніматися, потім вони зупинилися. За мить ручка кабінетних дверей непевно покрутилася.

— Заходьте,— сказав він.

Двері широко відчинилися, на порозі стояла Лейла, одягнена в свої незмінні голубі джинси.

Інколи він подумки питав себе, чи була в неї якась інша одежа.

— Я не хотіла турбувати вас, але з-під дверей пробивалося світло.

— Нічого. Ви мені не заважаєте. Однаково я вирішив зробити зараз перерву.

Вона зайшла до кімнати, йому було видно, як на її волоссі та одязі тануть сніжинки.

— Від того часу, як батько поїхав учора вранці, ви так і не підводилися.

Він посміхнувся.

— Це єдина нагода розібратися з паперами. Коли він тут, у мене не так багато для цього часу.

— А вихідні ви коли-небудь берете?

— Авжеж. Коли декілька місяців тому ми були в Каліфорнії, я провів з сім'єю цілий тиждень.

— А з того часу? — наполягала вона. — Ви нікуди не ходите навіть у суботу й неділю?

— Навіщо? — запитав він. — Мені нічим не хочеться займатися.

— Ви б могли повечеряти в ресторані. Сходити до кінотеатру.

— Я краще попрацюю. Я не люблю займатися такими речами на самоті.

— А вам і не треба бути на самоті. В Женеві багато дівчат, які напрошуються на побачення.

Він засміявся.

— Дівчат багато скрізь. Та ви забуваєте, що я одружений.

— Мій батько теж одружений, та це його не зупиняє,— зауважила вона.

Він пильно подивився на неї, зважуючи наскільки багато вона знає.

— Є певні речі, якими вашому батькові доводиться займатися,— сказав він швидко. — Це його справа.

— Чи ж так? Про нього багато чого розказують.

Він мовчав.

— Багато чого розказують і про Джордану. — Вона глянула на нього з викликом. — Це також стосується справи?

Він холодно подивився їй у вічі.

— Завжди знайдуться лихі на язик люди. Більшість із них навіть не знає, про що базікає. Я дійшов висновку, що найважливіший внесок, який я можу зробити в справу твого батька,— нікуди не стромляти свого носа.

Вона засміялася.

— Тепер мені ясно, чому мій батько так вам довіряє. Ви — вірний йому.

— Він мій роботодавець,— сухо сказав він. — Я його дуже поважаю.

— А він вам подобається? — різко спитала вона.

— Так,— хутко і прямо відповів він.

— Навіть тоді, коли він не дає вам вихідних?

— Це моє право вибору,— відказав він спокійно. — Якщо я вважаю за потрібне не брати їх, то вже моя справа.