Гарольд Роббинс - Пірат

— Це те, що вона тобі казала?

— Так.— На мить вона опустила очі, потім знову підняла на нього свій зір. — Чому ти ніколи не хотів нас бачити, після того як залишив нас?

Бейдр витримав її погляд.

— Це те, що сказала твоя мати?

Вона кивнула.

Бейдр мовчав. Який сенс був говорити про те, як багато разів він прохав про можливість побачити її чи їй відвідати його, а закінчувалося це одним і тим же: Маріам відмовляла йому, говорячи, що вона не хоче мати з ним нічого спільного. Лейла знала лише те, що він залишив їх, і так повинно і залишатися. Він глибоко вдихнув, а потім поволі випустив повітря.

— Ну, це неправда,— сказав він тихо.

Вона мовчала. Він відчував, що вона сумнівається.

— Та зараз це не має значення,— сказав він м'яко.— Ти тут, і я говорю з тобою.

Вона кивнула, все ще мовчки.

— Розкажи мені,— ніяково сказав він,— як там твоя сестра?

— Добре. Вона заміжня. З нею та її чоловіком я зустрічаюся рідко. У нас небагато спільного. Вони дуже благопристойні. О, так, Амаль гадає, що вона, напевне, вагітна.

Він посміхнувся.

— Ти хочеш сказати, що я скоро стану дідом?

— Це цілком можливо.

Він легенько свиснув.

— Це чисто по-американському,— сказала вона.

— Що ти маєш на увазі?

— Цей свист. Що він означає?

Він засміявся.

— Мені треба багато дечого переварити. По-перше, я тільки-но усвідомив, що я батько дев'ятнадцятилітньої дівчини, а тут ні сіло ні впало — я дід.

Лейла засміялася.

— Не зважай на це. Амаль кожного місяця гадає, що вона вагітна. Можливо, і на цей раз буде, як у попередні.

— Ти знаєш, що у тебе є два брати?

— Я знаю. Мухаммед і Самір.

— Ти знаєш, як їх звуть?

— Це не цілковита таємниця. В газетах завжди є про тебе оповіді. І фотографії.

— Вони гарні хлопці. Тобі вони сподобаються.

— Я б хотіла зустрітися з ними.

— У тебе буде нагода. Невдовзі. — Він звівся на ноги. — Де ти зупинилася?

— У подружки,— сказала вона. — Її родина живе в Женеві.

— Швейцарці?

— Так.

— Ти залишишся там чи, може, хотіла б перейти сюди, до мене?

— Як ти скажеш,— сказала вона, відводячи очі.— Гадаю, що так.

— Тоді збирай свої речі,— сказав він. — Ти встигнеш повернутися до обіду?

Вона підвела голову. Її очі сяяли.

— Мабуть, устигну.

— Гаразд, тоді — гайда. Мені треба працювати.

Вона підвелася із стільця і обняла його.

— Дякую, тату.

Він легенько поцілував її в лоба.

— Не треба дякувати мені. Врешті-решт, я твій батько, чи не так?

Вона стояла у дверях кав'ярні, обводячи поглядом столи. Приміщення було майже порожнє, лише декілька конторських службовців посьорбували свою вранішню каву, перед тим як податися до роботи. Вона позирнула на свого годинника. Одинадцята. Вони мусять прибути сюди з хвилини на хвилину. Вона підійшла до столика і сіла.

Тієї ж миті з'явився кельнер.

— Qui, mademoiselle? [32] Чим можу служити, пані? (франц.).

— Coca avec citron [33] Кока-колу з цитриною (франц.). .

Він приніс напій і відійшов. Вона запалила сигарету, пригубила напій. Він був солодкий. Не такий солодкий, як кока-кола в Лівані, та солодший за французький, хоча і подавався на французький кшталт. Зверху плавав один шматочок льоду, якого було недостатньо, щоб охолодити напій, хіба що будеш відсьорбувати рідину біля нього.

У дверях з'явилися два молодики і молода жінка. Вони були одягнені майже так, як і вона: в джинси, сорочки та жакети. Вона помахала їм, вони підійшли до її столу і сіли. Знову з'явився кельнер. За хвилину він приніс їм каву і відійшов геть.

Вони очікуючи дивилися на неї. Вона мовчки дивилася на них. Зрештою поклала сигарету і підняла два пальці, склавши їх знаком «V» — перемога.

На обличчях інших розцвіли посмішки.

— Пройшло добре? — спитала жінка англійською мовою з сильним акцентом.

— Як по-писаному.

— Він не ставив ніяких запитань?

— Звичайні батьківські запитання,— відповіла вона. Потім вона оскалилася. — «Ти знаєш, я маю поговорити про це з твоєю матір'ю»,— перекривила вона.

Вираз стурбованості пробіг по обличчю жінки.

— А якщо він так зробить?

— Він цього не зробить,— сказала вона впевнено. — Я знаю свою матір. Десять років вона з ним не говорила, не має наміру говорити і зараз.

— Ти маєш намір працювати на нього? — спитав один з молодиків.

— Неповний робочий день. Він гадає, що спочатку я мушу піти до школи бізнесу, щоб набути деяких навиків. Опісля я зможу працювати весь день.

— І ти працюватимеш? — спитала жінка.