— Пане Аль Фей,— сказав він. — Я не можу не висловити свого задоволення з того, що ми знайшли царину, в якій можемо співпрацювати. Будьте певні, що я скоро повернуся до вас з кількома дуже конкретними пропозиціями.
Бейдр звівся на ноги.
— Я буду з великим нетерпінням чекати на ваше повернення.
Француз теж підвівся. Бейдр формально вклонився, зробивши традиційний арабський жест прощання: «Іди з миром».
Тільки-но французи вийшли, до кімнати зайшов Керрідж.
— Вони вже починають сходитись,— сказав він. — Це ООН у мініатюрі: німці, італійці, румуни, норвежці.
— Чутка шириться швидко, чи не так?
Керрідж покивав головою.
— Вони прибули тільки позавчора. Вони кружляють, як пси навколо сучки на порі.
Бейдр засміявся.
— Зателефонуйте-но до банку і дізнайтеся, чи не змогли б вони позичити нам пару секретарок. А потім складіть розклад прийому. Нам треба зустрітися з усіма ними.
— Навіщо? Тут дуже мало таких, які можуть стати нам у пригоді.
— Я знаю, та все одно. От зараз вони всі ошелешені звісткою про ембарго. Вони все ще не вірять у це. Коли воно вступить у силу, всі вони будуть у паніці, всі будуть сердиті. Мета нашої роботи на даному етапі — зберегти стільки друзів, скільки зможемо.
— Добре, шефе,— Керрідж рушив до дверей.
Бейдр зупинив його:
— Діку, знайдіть по телефону пані Аль Фей. Вона в Бейруті, в домі мого батька.
— Буде зроблено.
Двері за ним зачинилися, і через якусь мить задзеленчав телефон. Швейцарська телефонна служба пишалася своєю оперативністю. На лінії була Джордана.
— Як там діти? — спитав він.
Голос Джордани звучав глухо:
— Добре.
— Чи школа їм подобається?
— Я не знаю, подобається їм чи ні, та вони ходять.
— Ти дуже зайнята?
Хвилина мовчання.
— Ти що, кепкуєш з мене? — сказала вона. — Я — в Бейруті. Тут мені абсолютно немає чого робити.
— Тоді, може, ти погодишся приїхати сюди та допомогти мені. Я вирішив придбати в Женеві дім, а в Гштаді — віллу. Але я буду дуже зайнятий, щоб цим займатися.
— Бейдре, ти це серйозно?
— А чому б мені не бути серйозним? Здається, що в близькому майбутньому ми будемо проводити тут багато часу. Ти приїдеш?
Вона засміялася.
— Вилітаю наступним літаком.
— Добре,— він посміхнувся в слухавку. — Повідом нам номер рейсу і я вишлю Джабіра, щоб він привіз тебе з аеропорту.
Тільки-но він поклав слухавку, до кімнати повернувся Дік. На його обличчі був дивний вираз.
— Там на вас чекає дівчина.
Раптово Бейдр розсердився.
— Ви маєте знати, що робити в таких випадках, Діку,— сказав він різко. — Мені стільки треба зробити, ніколи мені возитися сьогодні з дівчатами. Відішліть її.
— Я вже це зробив раз,— сказав Дік. — Та за кілька хвилин вона повернулася з Джабіром. Він сказав, що ви приймете її з охотою.
Бейдру це здалося дивним. Джабір ніколи не зв'язувався з жінками.
— Хто вона?
— Не знаю, сер. Ні вона, ні Джабір не схотіли сказати, як її звуть. Вони сказали, що хочуть зробити вам сюрприз.
Бейдр міркував хвилину. Мабуть, тут щось важливе. Джабір не має звички жартувати.
— Гаразд, я прийму її,— сказав він. — Та лише на хвилину. І скажи Джабірові, що я роблю це як люб'язність для нього і не хочу, щоб це повторилося.
— Слухаюсь, сер.
Бейдр підійшов до столика і налив собі кави. Тримаючи в руці філіжанку, він повернувся до письмового столу. Потім почув, як за ним відчинилися двері, і обернувся.
У дверях стояла молода жінка, дивлячись на нього ледь сором'язливо. Вона була гарна, її обличчя з темно-синіми очима та блискучим чорним волоссям, що спадало на плечі, за формою нагадувало серце. На ній була сорочка та сині джинси, такі, які носила сьогодні майже вся молодь. Та в око йому впало, що фігуру вона мала гарну. Він помітив, як у її темно-голубих очах з'явився вираз страху. Раптом усе стало на свої місця.
— Лейла! — скрикнув він.
Крізь страх пробилася тремтлива усмішка.
— Добридень, тату,— сказала вона тихо.
Він пересік кімнату і обняв її.
— Мені майже дев'ятнадцять, тату, і в школі я далека від усього, що в світі діється,— сказала вона. — Там відбувається стільки важливих подій, і я хочу бути їх частиною.
Він посміхнувся. В ній було так багато такого, що нагадувало йому самого себе. Така ж нетерплячка, така ж допитливість та бажання бути причетною.
— А що б ти конкретно хотіла робити?
Відповідь була туманна:
— Не знаю. Все, що я знаю, це те, чого я не хочу робити. Я не хочу бути такою, як моя сестра. Я не хочу, щоб заміжжя та сім'я стали основною метою мого життя. Дідусь уже навіть вибрав мені когось у чоловіки.
Читать дальше