Гарольд Роббинс - Пірат

— Пане Аль Фей,— сказав він. — Я не можу не висловити свого задоволення з того, що ми знайшли царину, в якій можемо співпрацювати. Будьте певні, що я скоро повернуся до вас з кількома дуже конкретними пропозиціями.

Бейдр звівся на ноги.

— Я буду з великим нетерпінням чекати на ваше повернення.

Француз теж підвівся. Бейдр формально вклонився, зробивши традиційний арабський жест прощання: «Іди з миром».

Тільки-но французи вийшли, до кімнати зайшов Керрідж.

— Вони вже починають сходитись,— сказав він. — Це ООН у мініатюрі: німці, італійці, румуни, норвежці.

— Чутка шириться швидко, чи не так?

Керрідж покивав головою.

— Вони прибули тільки позавчора. Вони кружляють, як пси навколо сучки на порі.

Бейдр засміявся.

— Зателефонуйте-но до банку і дізнайтеся, чи не змогли б вони позичити нам пару секретарок. А потім складіть розклад прийому. Нам треба зустрітися з усіма ними.

— Навіщо? Тут дуже мало таких, які можуть стати нам у пригоді.

— Я знаю, та все одно. От зараз вони всі ошелешені звісткою про ембарго. Вони все ще не вірять у це. Коли воно вступить у силу, всі вони будуть у паніці, всі будуть сердиті. Мета нашої роботи на даному етапі — зберегти стільки друзів, скільки зможемо.

— Добре, шефе,— Керрідж рушив до дверей.

Бейдр зупинив його:

— Діку, знайдіть по телефону пані Аль Фей. Вона в Бейруті, в домі мого батька.

— Буде зроблено.

Двері за ним зачинилися, і через якусь мить задзеленчав телефон. Швейцарська телефонна служба пишалася своєю оперативністю. На лінії була Джордана.

— Як там діти? — спитав він.

Голос Джордани звучав глухо:

— Добре.

— Чи школа їм подобається?

— Я не знаю, подобається їм чи ні, та вони ходять.

— Ти дуже зайнята?

Хвилина мовчання.

— Ти що, кепкуєш з мене? — сказала вона. — Я — в Бейруті. Тут мені абсолютно немає чого робити.

— Тоді, може, ти погодишся приїхати сюди та допомогти мені. Я вирішив придбати в Женеві дім, а в Гштаді — віллу. Але я буду дуже зайнятий, щоб цим займатися.

— Бейдре, ти це серйозно?

— А чому б мені не бути серйозним? Здається, що в близькому майбутньому ми будемо проводити тут багато часу. Ти приїдеш?

Вона засміялася.

— Вилітаю наступним літаком.

— Добре,— він посміхнувся в слухавку. — Повідом нам номер рейсу і я вишлю Джабіра, щоб він привіз тебе з аеропорту.

Тільки-но він поклав слухавку, до кімнати повернувся Дік. На його обличчі був дивний вираз.

— Там на вас чекає дівчина.

Раптово Бейдр розсердився.

— Ви маєте знати, що робити в таких випадках, Діку,— сказав він різко. — Мені стільки треба зробити, ніколи мені возитися сьогодні з дівчатами. Відішліть її.

— Я вже це зробив раз,— сказав Дік. — Та за кілька хвилин вона повернулася з Джабіром. Він сказав, що ви приймете її з охотою.

Бейдру це здалося дивним. Джабір ніколи не зв'язувався з жінками.

— Хто вона?

— Не знаю, сер. Ні вона, ні Джабір не схотіли сказати, як її звуть. Вони сказали, що хочуть зробити вам сюрприз.

Бейдр міркував хвилину. Мабуть, тут щось важливе. Джабір не має звички жартувати.

— Гаразд, я прийму її,— сказав він. — Та лише на хвилину. І скажи Джабірові, що я роблю це як люб'язність для нього і не хочу, щоб це повторилося.

— Слухаюсь, сер.

Бейдр підійшов до столика і налив собі кави. Тримаючи в руці філіжанку, він повернувся до письмового столу. Потім почув, як за ним відчинилися двері, і обернувся.

У дверях стояла молода жінка, дивлячись на нього ледь сором'язливо. Вона була гарна, її обличчя з темно-синіми очима та блискучим чорним волоссям, що спадало на плечі, за формою нагадувало серце. На ній була сорочка та сині джинси, такі, які носила сьогодні майже вся молодь. Та в око йому впало, що фігуру вона мала гарну. Він помітив, як у її темно-голубих очах з'явився вираз страху. Раптом усе стало на свої місця.

— Лейла! — скрикнув він.

Крізь страх пробилася тремтлива усмішка.

— Добридень, тату,— сказала вона тихо.

Він пересік кімнату і обняв її.

— Мені майже дев'ятнадцять, тату, і в школі я далека від усього, що в світі діється,— сказала вона. — Там відбувається стільки важливих подій, і я хочу бути їх частиною.

Він посміхнувся. В ній було так багато такого, що нагадувало йому самого себе. Така ж нетерплячка, така ж допитливість та бажання бути причетною.

— А що б ти конкретно хотіла робити?

Відповідь була туманна:

— Не знаю. Все, що я знаю, це те, чого я не хочу робити. Я не хочу бути такою, як моя сестра. Я не хочу, щоб заміжжя та сім'я стали основною метою мого життя. Дідусь уже навіть вибрав мені когось у чоловіки.