Гарольд Роббинс: Пірат

То був восьмий день піщаної бурі. Такої бурі, як ця, ніхто не пам'ятав. Навіть Мустафа, старий погонич верблюдів, який сам був такий старий, що в порівнянні з ним усі інші в каравані здавалися хлопчаками, теж такого не пам'ятав.

Прикриваючи обличчя гутрою, він насилу брів до намету Фуада — ватажка каравану, щомиті зупиняючись, щоб зиркнути крізь вузьку щілину між складками матерії і впевнитися, що не збився з напрямку і не подався з крихітного притулку оази у пекучий вир піску відкритої пустелі. Щоразу, коли він зупинявся, зернятка піску впивалися в його обличчя, мов шротинки з рушниці. Перед тим як зайти до невеликого намету, він похаркав, намагаючись відплюватися і прочистити горло. Та слини не було, на зубах потріскував лиш пісок.

Фуад сидів на стільці, що стояв біля маленького столика, на якому блимав каганець, лише кидаючи темні тіні. Він зиркнув на погонича верблюдів, але не проронив ні слова. Здоровенний дядько рідко коли подавав свій голос. Мустафа випростався на весь зріст — трохи менше п'яти футів, як це він завжди робив, коли говорив з ватажком каравану.

— Пісок запорошив очі Господу,— сказав він.— Всевишній осліп і втратив нас зі свого поля зору.

Фуад крякнув. Нараз у нього знайшлися слова.

— Ти, віслюче,— гаркнув він.— Тепер, коли ми сходили на прощу до Мекки, ти вважаєш, що на шляху додому Він може втратити нас із поля зору?

— В повітрі витає смерть,— вперто продовжував Мустафа.— Навіть верблюди відчувають її. Вперше вони так розхвильовані.

— Накинь їм на голови ковдри,— сказав Фуад.— Якщо їм не буде видно, то вони будуть спати і їм будуть снитися верблюжі сни.

— Я вже так робив,— сказав Мустафа.— Та вони поскидали ковдри геть. Вже дві ковдри загубилися в піску.

— То дай їм пожувати трохи гашишу,— наполягав Фуад.— Та не стільки, щоб вони почали казитися, а до міри, щоб заспокоїти їх.

— Так вони ж просплять цілих два дні.

Ватажок каравану глипнув на нього.

— То й нехай. Ми нікуди не збираємося їхати.

— І все ж — це погана прикмета. Як там справи у нашого хазяїна?

— Він — хороший чоловік,— відповів Фуад.— Він не скаржиться, весь час дивиться за своєю дружиною, а його молитовний килимок завжди спрямований на Мекку.

Погонич верблюдів прицмокнув губами.

— Ви вважаєте, що їхні молитви дійдуть до Бога після того, як вони побували на прощі?

Фуад зиркнув на нього виразно.

— Все в руках Аллаха. Та її час підступає все ближче і ближче. Скоро ми дізнаємося.

— Син,— мовив Мустафа.— Я молю Аллаха, щоб він послав їм сина. Три дочки — це важкий тягар. Навіть для такого хорошого чоловіка, як він.

— Син,— повторив Фуад.— Аллах буде милостивий.— Він підвівся зі свого стільця, нависаючи над дрібненьким чоловічком.— Ану, віслюче,— раптом гарикнув він,— чеши до своїх верблюдів і пантруй за ними, а то я поховаю твої старі маслаки в їхніх кізяках.

Великий намет, поставлений посеред оази між чотирма гігантськими пальмами, сяяв жовтим світлом електричних лампочок, стратегічно розвішаних по кутках основного покою. З-за однієї завіси долинало приглушене торохтіння бензинового двигуна, який приводив у рух генератор, що давав електрику. Із-за іншої завіси пробивався солодкий аромат м'яса, яке в маленькому міднику смажилося на деревному вугіллі.

Вже вдвадцяте за цей день лікар Самір Аль Фей підіймав завісу, підходив до зовнішньої стінки намету і визирав надвір, але не міг прозирнути крізь піщану віхолу.

Пісок засипав вузькі щілинки повік і впивався в очі. Не було видно навіть верхівок дерев на висоті п'ятнадцяти футів над наметом чи краю оази, де, як видавалося, вируючий пісок стояв стіною, що звивалася в небо. Він закрив отвір і, простуючи до основного покою намету, витирав з очей пісок. Він ходив беззвучно, бо його капці занурювалися в м'які килими, що повністю покривали піщану долівку.