Марина Гримич - Еґоїст

Георгій не витримав і рвонув уперед по портфельчик… Зненацька його відкинуло гарячою хвилею на холодний сніг. Георгій встиг побачити на місці, де стояв мить тому Морозов, стовп жовтогарячого полум'я… і лиш потім почувся звук вибуху…

«Дорогий Георгію! Якщо ти читаєш цього листа, отже, я вирішив в останню мить, що ти — більш достойний жити, аніж я. Ти спитаєш — навіщо я це зробив? Тобто навіщо я згодився помінятися з тобою місцями?

Після того, як Дудка, Іванченко і Півень побили мене, я вирішив, усупереч обіцянці, даній тобі, їм помститися… Їх посадили… Дудка повісився через місяць… Іванченка убили через півроку… Півень збожеволів…

Ти, напевно, вже зрозумів, що я не міг зробити для тебе те, про що ти мене просив… Я — офіцер…»

Липинський сидів за письмовим столом, втупившись в екран комп'ютера.

Перед очима стояло криваве м'ясиво на білому снігу, від якого ішла чорна вервечка слідів… Слідів у минуле… Минуле, яке завжди з нами…

На столі біля комп'ютера стояла квадратна пляшка зі скотчем, поряд з нею — склянка з коричневим напоєм на денці. Георгій не п'янів. Він налив ще скотчу і кинув туди два кубики льоду.

— Де ж поділася Євдокія? — обхопивши голову, стогнав Георгій.

Червоне м'ясиво на снігу здригалося… Георгій наливав собі у гранчасту склянку, однак видовище не зникало.

— Єво! Де ти? — заревів Георгій.

Йому хотілося заплакати, однак очі лишалися сухими…

Забренчав мобільник.

— Алло! Хто це?

— Це я, Вітя Дяченко.

— Чого мовчав? Де ти?

— Мене поранено.

— Що сталося? Де Євдокія?

— З нею все в нормі… Це вона мене… Не повірила, що я від вас… Чому ви мене не попередили, що в неї є зброя?

У Липинського в мозку спалахували різкі болючі блискавки..

— Ти хоч не в лікарні?… В тебе рана від вогнепальної зброї… Не проговорись…

— Я ж не новачок…

— Болить?

— Потерплю…

— Куди вона тебе?

— По ногах…

— Де вона тепер?

— Не знаю…

Георгій ошелешено мовчав. Несподівано його обпік здогад. Він набрав номер телефону Євиної квартири на Тарасівській. Липинський не помилився. Вона була там, разом з усіма.

— У вас там що? Звітно-виборча конференція націонал-боротьбістів? — закричав він у трубку і тільки тепер відчув, як багато випив. Язик заплітався і не слухався його. — Вам що — жити набридло? Зараз вас там всіх і кокнуть! Одним махом!

На протилежному кінці дроту запала довга пауза.

— Ти ж сам нас зібрав… — пролепетала Євдокія. — Ми тебе тут чекаємо…

Георгій перелякався:

— Я? Та як ви повірили! Це ж провокація!… Ану розбіглися всі швидко! Тільки без шуму!

Він хотів був кинути трубку, як раптом згадав:

— Я тебе зараз заберу…

Георгій підхопився з місця і став похапцем одягатися. «Аж надто багато випив…» Кімната похитувалася перед очима. Рука не втрапляла в рукав.

«Як я в такому вигляді за кермо?… Нічого… У цьому житті треба всього спробувати… Все колись буває вперше… А руки таки не слухаються… Замок не замикається… Нічого — хай хата лишається незамкнена… Може, вона мені більше не знадобиться…» Георгій вийшов, похитуючись, на сходи… Перед очима усе пішло обертом. «Забагато випив…» — пробурмотів він і схопився за металеві поручні, які його індійські сусіди, всупереч його волі, поставили з метою додаткової безпеки… З квартири нижче поверхом різко відчинилися двері… «Дивно… Там давно ніхто не живе…» Чоловік, що вийшов звідтіля, уважно подивився на Георгія, повільно підняв руку і прицілився…

«Що це? Він хоче мене вбити?»

У Георгія підкосилися ноги, ні, не від страху, від випитого. Він різко осів… І якраз у цю мить він відчув гарячий обпікаючий біль у грудях.

«Він мене вбиває? То чому ж я усе ще живий? Він не вцілив мені в серце…»

Георгій сидів на холодних сходах і крізь залізну огорожку бачив, як його вбивця повільно цілиться в нього, щоб цього разу не промахнутися… Йому заважали стовпчики огорожі… «Треба подякувати сусідам…» Убивця був без маски. «Навіщо йому маска? Адже він іде вбивати». Обличчя у вбивці було безбарвне… Георгій нізащо б його не впізнав на очній ставці, якби йому довелося лишитися живим… «Напевне, таким і має бути обличчя кілера…»

Георгій не мав сили зробити щось на свій захист. Він спокійно спостерігав за холоднокровним убивцею… «Це кінець. Хто ж навчить моїх дітей грати в шахи і баскетбол?» У цю мить Георгій почув постріл звідкілясь згори і одночасно побачив чорну дірку в лобі свого убивці і його здивований погляд.