Марина Гримич - Еґоїст

Георгій спостерігав за колегами, які самовіддано грали у «більшовицько-меншовицькій» виставі під назвою «Козаки-розбійники», і ніяк не міг зрозуміти: що відбувається? Навіщо увесь цей цирк? Чого вони всі добиваються? Все одно буде «руїна». П'ятнадцять років як мінімум, за прогнозами Османа Османова, покійного Осман-огли…

Липинський був у нього на похороні. Його поховали тихо, без помпи, за мусульманським звичаєм — без жінок. Ті, хто йому завдячував перебуванням на вищих сходинках ієрархії, не спромоглися прийти. Може, це й добре. Він би сам цього не хотів. Якщо вже він оголосив таємну війну українським і сусіднім можновладцям, їхнім «гавкунам» і фінансистам, то він точно не хотів би їх бачити на своєму похороні. Георгій роздивлявся присутніх. Неважко було вирахувати представників спецслужб. Вони явно не вписувалися ні в мусульманський обряд, ані в політично-бізнесовий бомонд, який, попри все, поважав старого «монстра», тож прийшов провести його в останню путь. Справжні, а не декоративні, «тузи» української політики і бізнесу цінували Осман-огли, хоча в новітній історії України його ім'я не згадуватиметься, хіба що… Хіба що хтось захоче написати історію однієї підпільної організації, дуже української, дуже радикальної і дуже елітарної, яку очолював далеко не українець…

Минали дні… Морозов не озивався. Георгій не знав, що означає його мовчанка, однак був упевнений, що це чимось має закінчитися. Не може це нічим не закінчитися. Щось має статися. Добре чи погане, але має відбутися. Липинський прийняв правила нової для нього гри, він вступив у небезпечну гру, у гру зі смертю. Георгій чув смерть. Вона ще не наважувалася до нього підступити впритул, однак уже уважно спостерігала за ним здаля. Георгій просто фізично відчував її присутність. І була вона не такою, як її описують середньовічні страшилки. Смерть була молодою красивою жінкою, з білявим волоссям, з пробором посередині і «гулькою» волосся ззаду, з виразними сірими очима і тонкими губами. Вона була вбрана в білий плащ з капюшоном. У руках її був великий білий букет троянд. Вона виглядала з-за рогу, чигала на перехресті, вона снилася йому і ввижалася в обличчях перехожих. Вона спостерігала за ним із-за надгробку на похоронах Осман-огли. Вона уважно вивчала його, немов прицінюючись: з якого боку його взяти.

Липинський відчував, що дуже змінився за останній час, і це вже неможливо приховати, однак нічого не міг із собою вдіяти. Його перестали цікавити ті речі, якими він жив ще кілька місяців тому — політична кар'єра, адвокатська фірма, зовнішній вигляд… Його хвилювало тільки два вітальних питання: народження і смерть. Тільки ці дві речі мали сенс. Усе решта — мішура, ніщо.

Він свідомо йшов на ризик, щоб захистити Євдокію — жінку, яка носила під серцем його дитя. Вона й сама почала поводитися, як маленька шкодлива дівчинка. Ні з того, ні з сього принесла в дім безпритульне кошеня, помила його, причесала, начепила на шию рожевий бантик і пустила Георгію на письмовий стіл. Липинський довго дивився на кошеня, не розуміючи, що все це мало б означати. Узагалі він ненавидів котів, але цього разу промовчав. Значить, так треба. Жінка в такому стані мудріша. Вона сама знає, що треба робити і як. Тож він посміхнувся і навіть погладив кошеня.

Увечері подзвонила Ганна Миколаївна:

— Георгію Андрійовичу! — верещала вона у слухавку. — Я виграла справу! Малого Пупця засудили по повній програмі! Ми зробили це. Єс! Значить можна навіть у нашій державі добитися справедливості!

Липинський привітав Феміду у Шиньйоні, намагаючись бути якомога щирішим. Він не хотів її розчаровувати, тож не розповів про те, що старого Пупця звільнили з роботи в адміністрації президента. Тільки цим можна пояснити заслужене покарання ґвалтівника, а не заслугами Ганни Миколаївни. Просто «телефонне право» втратило силу щодо Пупця. Навіщо їй знати це? Хай тішиться, думаючи, що перемогла владу…

— Що там у фірмі? — спитав Георгій Ганну Миколаївну, теж намагаючись виявляти якомога щиріше зацікавлення. Насправді ж це все було далеким і майже нереальним. Та все-таки Липинський потішився, дізнавшись, що після тривалої паузи його співробітники вже почали отримувати зарплату. Значить, хоч тут справи налагоджуються…

Євдокія заснула у нього на плечі. Йому ж не спалося. Він неначе чогось чекав. І таки дочекався.

Різко задеренчав мобільник. Георгій здригнувся і подивився на табло. Там висвітив номер Морозова.