Марина Гримич - Еґоїст

Георгій зрозумів, що зараз пролунає його вирок, і йому стало легше.

— Я готовий, — сказав Морозов. — Де?

Георгій завмер. І справді — де?

— У лігві, — зірвалося з його вуст.

— На Тарасівській? — повеселішав голос Морозова.

— Чом би й ні? — парирував удар той.

— А ти — оригінал…

«Я — оригінал? Так. Це все, що мені залишається. Бути жартівником, носієм чорного гумору. Адже не виключено, що його там чекатимуть з наручниками. І будуть праві».

— Щодо Тарасівської я не згоден. Зустрінемося у безлюдному футбольному полі… На станції «Настуся», за дачами… Пам'ятаєш зі студентських років?

— Коли? — спитав Липинський.

— Завтра. Рівно о п'ятнадцятій нуль-нуль. Ні хвилиною пізніше.

Залишилося трохи менше доби. Півтора десятка годин до тієї межі, за якою — початок. Початок початку або початок кінця. Він зиркнув у вікно. Від нього відсахнулася жінка, яка звідтіля спостерігала за ним. Білявка з рівним проділом посередині в білому капюшоні…

Георгій перехрестився… «Треба вивчити хоча б одну молитву… Як там… „Отче наш, ти, що є на небі і на землі…“ Ти є на землі? О, Боже, якщо ти є… Ні, я не сумніваюся… Ти є… І на небі, і тут, на землі. Якщо ти даєш мені це випробовування, то ти знаєш, що робиш… Якщо ти створив націонал-боротьбістів, ти це робив свідомо… Якщо ти віддав їх мені у руки, значить, так треба. Значить, у цьому є сенс. Ти, Боже, — мудрий і всесильний. Я вірю, що ти зробиш справедливо… Як потрібно Україні…»

Липинський так і не зміг заснути. Перед очима пройшло все його життя. Він зрозумів, що жив не так, як треба. Він прогаяв намарне стільки часу! А міг би… Міг би гори перевернути… Якби правильно жив… Якщо йому судилося пожити ще, він почне все спочатку… Він збере навколо себе однодумців… Він довго і терпляче навчатиме молодь… Він не витрачатиме жодної хвилини даремно… Він тяжко працюватиме… Він працюватиме тільки на одну ідею… Він знає, як це зробити… Він зробить це… Якщо вціліє…

За вікном падав лапатий сніг.

Георгій піднявся з ліжка о пів на шосту ранку. Прийняв душ, почистив зуби, навів лад у кабінеті. Знищив усі зайві папери. Випрасував білосніжну сорочку. Вдягнув нову білизну, новий костюм, нові черевики.

О дев'ятій він уже був у приватного нотаріуса. Георгій оформив заповіт, переписавши все на Євдокію. Поїхав у банк. Перевів гроші на рахунок сиротинця, яким анонімно опікувався п'ять років. Відвідав батька, який прийняв його дуже непривітно, проілюструвавши Едіпів комплекс. Під'їхав до церкви і став нерішуче біля входу. Він хотів сповідатися. Перший і, можливо, останній раз у житті. Вдивляючись у священиків, які проходили повз нього, він не наважився звернутися до них з проханням висповідати. Віра до Бога в ньому вже була, а от віри до служителів церкви — ще ні. Георгій розвернувся і пішов геть. Він сів за кермо і приїхав на кладовище, на могилу матері. Біля неї було місце для могили батька. «Або моєї, — подумав Георгій. — Якщо я помру, я хочу бути похованим тут». Він присів на лавочку, обклав могилу трояндами і замислився. «Дивно перебувати в цьому кладовищному просторі. За парканом — холодний листопадовий дощ із снігом хльостає людей по обличчю, шматує їхній одяг. А тут тихо і затишно. Тут відчувається близькість до того світу. Тут відчувається близькість до вічності».

«Ма!» — покликав Георгій.

В його закрижанілому тілі пробігла тепла хвиля.

«Ма, я не знаю, чи правильно я чиню. Я заплутався, ма! Як мені бути, ма?»

Георгій закрив очі й став прислухатися до себе. Там мав озватися мамин голос.

Липинський, міцно заплющивши очі, чекав. Він так само міцно заплющувався у дитинстві, чекаючи, коли ж мама покладе під ялинку в його чобіток подарунок. Кімната була велика, з високими стелями і з старим рипучим паркетом. Вона була напівпорожня — там майже не було меблів, і від цього здавалася просто безмежною. В кутку стояла ялинка. Мама тихо навшпиньки заходила в кімнату — худорлява, з сивиною у волоссі, — вона нахилялася… Георгій спостерігав за нею крізь напівзаплющені очі…

Маленька новорічна казка. Після новорічної ночі життя починалося спочатку. Перший день Нового року — найщасливіший день, коли вірилося, що цей рік буде кращим від попереднього, а наступний — ще кращим… І так буде завжди. Завжди. Мама переконувала Георгія в цьому, вона говорила, що життя його побудоване саме за таким принципом: наступний день кращий від попереднього, наступний рік кращий від попереднього. Все краще і краще. Вгору і вгору… Все буде якнайкраще!…