Марина Гримич - Еґоїст

5. Євдокія Ханенко. Єва. Кандидат фізико-математичних наук. Народилася і виросла в Києві в родині радянського дипломата. У дитинстві довгий час жила з батьками в Німеччині і на Кубі. Майстер спорту по стендовій стрільбі. У групі націонал-боротьбістів виконує функції «першого пілота». Має позашлюбного сина.

6. Дід. Іван Самійлович Вишневецький. Офіцер запасу. Спеціалізація — «стрілець».

7. Сидір. Сергій Граб'янка. Колишній інженер. Заробляє собі на життя, працюючи охоронцем у супермаркеті. У групі виконує роль бортінженера, радиста, зв'язківця і охоронця водночас.

Рано вранці на дверях, як примара, стала Єва:

— Мені такий сон жахливий приснився… Неначе Професор у церкві вінчається… Треба йому передзвонити…

Георгій відвів погляд від папірця зі схемою організації націонал-боротьбістів. Він не знав, що їй сказати.

Липинський піднявся зі стільця, обняв її і прошепотів на вухо:

— Не треба нікуди дзвонити. Якби щось сталося, вони б нам повідомили.

Євдокія з полегкістю зітхнула і, замугикавши якусь веселу пісеньку, пішла на кухню варити собі каву.

Георгій підсунув до себе телефон і зробив два дзвінки.

По-перше, подзвонив Віті Дяченку — Тамілиному чоловікові. Він дав йому завдання охороняти Євдокію.

По-друге, він набрав номер телефону Гени Морозова.

— Я хочу з тобою зустрітися, — сказав Липинський.

— Вже пізно зустрічатися! Я тебе попереджав!

— Геннадію, я хочу зустрітися з тобою з іншого приводу.

Георгій намагався вкласти в свій голос максимум переконливості.

— Я сказав: ні! — відрубав той, однак слухавки не поклав.

— Гена, ти переді мною в боргу. Я врятував тобі життя.

— Чорт! — вилаявся той.

Липинський знав, що Морозов не любить згадувати той випадок студентського життя, коли в гуртожитку зібралися хлопці, причетні до випуску націоналістичної підпільної газетки, яка, за іронією долі, мала назву «Українська правда», зібралися і мало не вбили до смерті «стукача» Морозова. Вони б його таки вбили, якби випадково у гуртожитку не опинився за своїми комсомольськими обов'язками Георгій. Він не знав, за що б'ють Морозова, однак ситуація «всі на одного» змусила його втрутитися… Він схопив руку свого п'яного однокурсника, в якій той тримав мисливський ніж. Ситуація була серйозною. Одного могли вбити, інших — посадити. Після бійки Липинський примусив усіх зібратися в гуртожитській кімнатці і розібратися в тому, що сталося. Після кількох додаткових пляшок «шмурдяка» вирішили, що Морозов піде куди слід і забере свої свідчення. В міліцію на однокурсників заявляти не буде. Наївно було б думати, що цим усе скінчиться. Звичайно, хлопців виключили з комсомолу і з університету. Однак Морозов лишився живим. Завдяки Георгію. Липинський ніколи не зловживав цим. Нарешті сталася та нагода, коли Морозов міг відплатити йому тим же.

…Вони зустрілися немовби випадково, у Музеї українського образотворчого мистецтва. Липинський знайшов Морозова у залі Пимоненка. Полотна українського художника настроювали на мирний лад. Георгій любив цей зал. У ньому відчувався настрій української ізольованості від зовнішнього світу. Художник неначе абстрагувався від бруду і зосередився на своєму світі. Він не хотів бачити ганьбу, страх, приниження. Він бачив тепло, світло, любов.

Дивно, що Морозов вибрав цей етнографічний зал. Це було не схоже на нього. Хоча… Може, несвідомо, інстинктивно він хотів цим щось продемонструвати?

Вони стояли навпроти полотна з теплим українським пейзажем і мовчали.

— Мені потрібні всі файли, що стосуються націонал-боротьбістів, — сказав Георгій тихо. — І щоб у вас нічого не лишилося. Ані слова!

Геннадій пирхнув і покрутив пальцем біля скроні. Він перебіг від Георгія до іншої картини.

Липинський підійшов до Морозова ще раз, напружено вдивляючись в обличчя усміхненої жінки на картині.

— Півмільйона доларів тебе чекають на Кіпрі, — прошепотів Георгій.

Геннадій стояв непорушно і роздивлявся полотно Пимоненка. Він про щось напружено думав. Георгій не підганяв його.

Морозов мовчки обернувся і пішов геть. Липинський дивився йому вслід. Його повільна і якась немовби стареча хода нагадувала передсмертне похитування Османова. Від цієї думки Липинський здригнувся.

Зненацька Морозов обернувся, подивився уважно на Георгія і, трохи повагавшись, повільно підійшов до нього.

— Я — сволота, — сказав він. — Я остання сволота.

Георгій намагався зрозуміти, про що йдеться. Єдине, що він знав напевно, що зараз дуже відповідальна мить. Він боявся поворухнутися, щоб не сполохати Морозова. Зараз має надійти дуже важлива інформація. Георгія пронизав холод аж до самих кісток.