Марина Гримич - Острів Білої Сови

офія вирішила на цей раз не відривати погляду від органіста, від його шишкастої лисини, аби не пропустити момент, коли він обернеться обличчям до прихожан. Адже скільки це ще може тривати! Вона вже півтора року живе на цьому забутому Богом рибальському острові, щонеділі ходить у цю церкву, а органіста, який сидить якраз перед нею, ні разу не бачила анфас. Взагалі цілком можливо, що вона таки бачила його обличчя, і навіть не раз, адже людей на острові було обмаль, тут мешканці час від часу натикалися одне на одного навіть поза церквою — то на суботньому базарчику, то в магазинчику, то в пабі, то на пристані (кожен мешканець мав човен, зафрахтований у бухті). Однак через дурацький звичай, за яким усі чоловіки містечка ходили в дурацьких рибальських капелюхах із великими крисами, що закривали вуха і потилицю, вона не могла співвіднести жодне з облич мешканців містечка з пагорбистою лисиною органіста.

Служба Божа добігала кінця, і Софія напружилася. Власне, їй був до лампочки сам органіст, по суті, вона лише шукала якоїсь інтриги для свого нудного життя, яке нагадувало булькотіння загуслого болота. Вона шукала хоча б якоїсь зачіпки, якоїсь поживи для свого спухлого від інтелектуального голоду мозку, яка б допомогла їй пережити ще один тиждень на цьому відстійному острові на краю землі, де взагалі нічого не діялося. Взагалі нічого. Ніколи. Вона вмирала з нудьги, але нікого було звинувачувати, крім самої себе. Адже вона їхала сюди цілком свідомо. Роберт, її чоловік, за якого вона вийшла заміж після знайомства в інтернеті, був чудовим вибором: молодий інтелігентний лікар-дослідник, що збирає матеріали на цьому острові для своєї дисертації. За інших обставин їхню з Робертом подружню пару можна було б назвати ідеальною. Вона вийшла заміж після тридцяти і трохи розумілася на чоловіках. Втрачати Роберта вона не хотіла.

Служба Божа добігала кінця, сільський хор доспівував останні псалми, і Софія чекала: от зараз, на останньому куплеті заллється співочими риданнями секретарка місцевої мерії Роуз-Мері. Це була огрядна леді з кількома підборіддями, що симетричними шарами спадали вниз, аби злитися з грудьми. Роуз-Мері носила яскраво- або темно-червоні плаття з глибокими декольте, накриваючи їх теплими власноруч вив’язаними шалями різноманітних кольорів, включно з яскраво-жовтим, і робила перманент на своєму ріденькому світлому волоссячку. Однак, як не дивно, в її зовнішності була своя естетика. Роуз-Мері була ідеальною опозицією до стандартів модельного бізнесу, що їх Софія, як справжня інтелектуалка, глибоко зневажала, і, власне, саме в цьому і полягав шарм місцевої зірки.

Роуз-Мері мала чудовий голос, дуже потужний і дзвінкий. Вона ним, як правило, не зловживала на службі Божій, за винятком тих моментів, коли виконувала останній псалом. У цей момент усе її тіло імітувало шторм на морі (Софія дивувалася, як цього можна було досягти фізично), а голос так само коливався розбурханими хвилями, час від часу сягаючи найвищої точки дев’ятого валу. Крім того, на цій фінальній частині служби Божої спалахували маленькі церковні прожектори, спрямовані на публіку, що підсилювало ефект урочистості церемонії.

Усіх прихожан охоплювало душевне напруження, а по закінченні псалму, тільки-но Роуз-Мері закривала свого рота (а разом з тим заплющувала свої круглі очі), вони відчували неземне полегшення, мало не катарсис. Можливо, саме заради цього ефекту отець Боніфацій і тримав Роуз-Мері «на закуску служби». Він розумів, що люди повинні виходити з церкви не знуджені, а піднесені.

От, власне, тому із поля зору Софії вислизав органіст: вона так само, як і всі, піддавалася на чари Роуз-Мері і коли оговтувалася після катарсису, органіста вже не було на місці.

На цей раз Софія примусила себе сфокусуватися і не відривати погляду від органіста. І все було б добре, якби у найвідповідальнішу мить, наприкінці псалму, її не взяв за руку Роберт і не притулив до свого серця. Софія про себе подумала, що, мабуть, буде дуже нечемно після такого жесту не подивитися на чоловіка з вдячністю. І не посміхнутися ніжно. І щоб обов’язково на очах бриніла сльоза. Софія повернулася до Роберта, вдячно глянула на нього й усміхнулася. Сльоза, на жаль, «не получилася».