Марина Гримич - Острів Білої Сови

— Знак Брендана? А що це таке?

— Як, ви не знаєте? Всі діти, народжені від Брендана, мають на тілі родиму плямку у вигляді листочка конюшинки.

— Всі?

— Всі.

— Всі-всі?

— Всі-всі.

— А хто такий Брендан?

Елен широко розплющила здивовані очі.

— Вам же Моллі-Доллі пояснили, хто він такий!

«Ага, плітки тут поширюються зі швидкістю світла. Ну добре. Продовжу свою гру».

— Ага, то це привид Брендан? А я подумала була про якогось іншого Брендана, місцевого Казанову. Вибачте, я ж тут новенька. Не можу зорієнтуватися… Плутаю імена… — намагалась перехитрувати Елен Софія.

— Ні-ні, мова йде саме про нього. То що там було?

— Де?

Здається, Елен зрозуміла, що Софія з неї знущається.

— Ну, не буду вас затримувати, — ображено сказала Елен і встала з-за столу.

— Не ображайтесь на мене, — примирливо сказала Софія. — Я тут нова людина і нічого в місцевих звичаях не тямлю.

Софія напакувала в маленький паперовий кошик випічку власного виробництва, аби задобрити місцеву авторитетку, і та трохи зм’якла.

Врешті-решт, треба віддати належне містечку, люди тут були незлостиві.

Елен взяла кошик із маківником і масляним печивом, на яке Софія зверху ще поклала квіточку, і пішла перевальцем до стежки.

В останній момент жінка обернулася і сказала, можна сказати, з повагою:

— А ти, дівчинко, молодець! Бувай!

Софія помахала їй рукою, а коли та зникла з поля зору, з полегшенням зітхнула.

Роберт повернувся додому змучений. Через те, що пізно пішов на роботу, він не приходив додому на обід.

— Як там маля? — спитала за вечерею Софія.

— Як і всі Бренданові діти, здоровий і життєрадісний. До речі, Мегі передавала тобі вітання.

— Яка Мегі?

— Породілля.

— Мені? Вона ж мене навіть не бачила.

— Вона вдячна тобі, що ти захистила її перед матір’ю і підказала, де шукати знак.

— Правда? Ну що ж, дякую. А багато таких дітей на острові?

— За моєї практики народилося троє, це четверте.

— А ти ведеш облік усіх «Бренданових» нащадків?

— Так, це започаткував ще лікар О’Браян. Я користуюся його картотекою.

— Невже «Бренданові нащадки» не такі, як усі інші люди?

— Ще не знаю, бо всі мешканці острова мають особливу формулу крові. Лікарі «на материку» вважають це місцевою ендемічною особливістю. І тому поки що важко визначити, яка специфіка «Бренданових дітей».

Софія слухала Роберта, роззявивши рота. Не можна сказати, що вона в усе це вже вірила, просто насолоджувалася тим, що в її нудному житті з’явилося щось цікаве. А головне… А головне… З’явилася нова тема для розмов з чоловіком! Це була маленька сімейна перемога.

Цього разу подружжя пішло до ліжка раніше, ніж звичайно, аби після попередньої безсонної ночі добряче виспатися. Софія, натхненна після приємних змін у її нудному житті, дотиком руки дала знати Робертові, що вона не проти сьогодні покохатися, і він не відмовився.

Вони заснули щасливі й розслаблені.

Однак уночі їх знову розбудив стукіт у двері.

На цей раз їх покликали до помираючого. Помирав Джон Невічний. Взагалі, корінні мешканці острова носили лише два прізвища: О’Ніл і Макгваєр, то, щоб не плутатися, людей розрізняли за прізвиськами. Джона Невічного так прозвали, бо він полюбляв повторювати: «Я ж не вічний!». Він уже давно хворів на невідому хворобу. В принципі, діагноз можна було б встановити, а то навіть і вилікувати дядька, якби він ходив до лікаря. Однак Джон демонстративно ігнорував медицину.

Тому було досить дивно, що він наказав доньці покликати до свого смертного одра не тільки священика, а й лікаря. Жінка прийшла до Роберта просити відвідати помираючого зі словами: «Тато сказали, що по нього прийшла смерть», — і Роберт подумав, що його кличуть лише засвідчити цей сумний факт.

Коли вони прибули до Джона, отець Боніфацій вже був на місці і якраз сповідав його. Зробивши свою справу, він вийшов з кімнатки і «передав естафету» Робертові:

— Він хоче тебе бачити.

— Мене? — здивувався лікар. — Навіщо? Невже він вирішив лікуватися?

— Ні, тут інше.

— Що саме? Хоча б натякніть!

— Там побачиш.

Роберт пішов до Джона Невічного. Отець Боніфацій і Софія опинилися віч-на-віч.

Вони деякий час мовчали, поки отець не порушив мовчанки:

— Ну, то як ви тут? Обжилися?

— Більш-менш… — знехотя відповіла Софія, борючись зі сном.

— І як вам тут? Нічого не тривожить?

«Ні, нічого, — мало не сказала Софія, але потім спохопилася, — а чому, власне, я повинна придурюватися?». Тому відповіла: