Марина Гримич - Острів Білої Сови

— Джоном, як же ще, — відповіла Мегі.

— Розумієш, — пояснив Роберт Софії, — Бренданові діти народжуються і помирають тут системно: якщо хтось народжується, інший помирає. Так сталось і на цей раз: Мегі народила, а Джон Невічний преставився…

— Брітні, донька Білла Різника, теж на підході, — з повним ротом сказала Мегі. І так само спокійно додала, — хто там іще збирається померти?

Роберт завмер.

— Брітні — це також Бренданова робота?

— Еге ж, його, старого паскудника! — розсміялася молода мама.

Роберт підхопився з місця і кинувся до комп’ютера. Потім став рвучко щось шукати в картотеці… Його апетит явно зник.

Жінки перезирнулися і здвигнули плечима.

— Ну, то я пішла? — чи то спитала, чи то ствердила Мегі.

— Угу, — пробурмотів Роберт.

— Дякую за сніданок, — чемно сказала Мегі. — Пиріг був смаченний.

— Це Джонові Невічному дякуй. Це його родина передала пиріг, — пояснила Софія.

— Цуєс, Дзонові Невіцному дякуй! — просюсюкала молода мама до сина і вийшла з медпункту.

Софія підійшла до чоловіка. На екрані висвічувалась база даних. Роберт гарячково щось шукав.

— Тебе щось збентежило? — лагідно спитала вона.

Чоловік, неначе зрадівши, що вона виявила інтерес, піднесеним тоном вигукнув:

— Неймовірно! Окрім Джона Невічного, в селі немає жодної Бренданової дитини, старшої за п’ятдесят!

— Це значить, що з народженням дитини помре хтось порівняно молодий? — спитала Софія.

— Так, але я не це маю на увазі. Я маю на увазі, що між Джоном Невічним і наступними кількома дітьми лежить межа в двадцять років! Уявляєш, двадцять років перерви! Де був Брендан у цей час? На острові Білої Сови? Чи на якомусь іншому острові? Чи, може, він хворів? Як це так, що на двадцять років перервалася традиція? Тимчасово перервалося природне відтворення виду!

— Я б на всякий випадок не вживала б виразу «природне відтворення». Як на мене, то воно не зовсім природне.

— Згоден, для нас це так. Але для місцевих людей це давно стало рутиною, нормою. Для них це — один із різновидів природного!

«Я вийшла заміж за божевільного! — подумала Софія. — Слава Богу, що це божевільний науковець, а не просто психопат», — заспокоїла вона себе.

— Поглянь у свою базу даних і вибери можливих кандидатів на те, щоб… Як би це сказати делікатніше… Щоб поступитися місцем дитині Брітні… Перевідай їх, розпитай, як їхній стан здоров’я, чи…

«Чи не збираються вони помирати…» — мало не зіскочило з Софіїного язика, якого вона відразу ж прикусила.

— Ти геній! — вигукнув Роберт.

«Мене просто навчили логічно мислити», — подумала Софія і додала вже вголос:

— Якщо ти не заперечуєш, я піду додому зготую обід. Ти прийдеш?

— Угу! — промугикав чоловік.

Софія прибрала рештки сніданку, перемила посуд, зібралася, цмокнула Роберта у щічку і вийшла з хатинки, яку на острові називали амбітним словом «клініка».

На порозі сиділа Мегі й годувала дитя груддю.

— Ти ще тут?

— Іще принаймні до ранку… — байдуже сказала Мегі, втупившись порожнім поглядом у море.

— До ранку? — здивувалася Софія.

— Батько завис у пабі. А це надовго.

— То де ти ночуватимеш?

— Та до когось наб’юся в гості…

— Може, пішли до мене?

Мегі підняла на неї очі:

— А я вам не заважатиму?

— Та ні, навпаки, мені самій на моїй скелі дуже нудно.

— То ходімо!

Софія сказала:

— Зачекай, візьму ключі від машини в чоловіка, щоб не пертися вгору пішки.

Вони їхали на «всюдиході» довгою серпантиновою кам’яною дорогою дуже повільно. Софія вмирала від страху, керуючи машиною на цьому відрізку дороги.

— Ви не бійтеся, — спостерігши її нервовість, сказала Мегі. — Тут машина ніколи не розіб’ється. Це ж скеля Білої Сови.

— Білої Сови? — перепитала Софія. — Це ще одна ірландська легенда?

— Ні, вона походить іще від місцевих індіянців.

— І про що вона?

— Нагорі вашої скелі є гніздо Білої Сови. Ті, що мешкають на тій скелі, перебувають під її опікою. Бо там, де живуть люди, там живуть миші, а Сова ж ними харчується…

— То тут нічого поганого не стається?

— Не знаю, напевно, ні. Кажуть, батько Моллі-Доллі якось п’яним повертався додому машиною і зірвався в прірву, то Біла Сова злетіла зі свого гнізда, впіймала кігтями машину і поставила біля хати. Але це не легенда. Це правда.

— Ти певна?

— Так, я сама чула цю історію від дядечка Джо.

— Хто це?

— Батько Моллі-Доллі.

— То він же був п’яний. Йому це просто приверзлося!