Марина Гримич - Острів Білої Сови

Софія витримала паузу, аби Роберт задовольнився її вдячною реакцією на його закоханий погляд, і лише потім відвела очі, щоб упіймати ними органіста, але… Його вже не було.

Ну, що ж, її чекає ще один тиждень безконечної нудьги!

Служба Божа скінчилася. Прихожани, щасливі від «скинутого адреналіну», стали виходити з церкви. Софія викрила себе на тому, що взяла Роберта під руку, як це робили всі дружини з чоловіками в цьому містечку. Усвідомивши це, вона вжахнулась. Отже, вона стає такою, як усі вони! Її ВЖЕ затягло це болото, вона робить це вже автоматично!

Софія хотіла була висмикнути руку, однак Роберт лагідно, проте досить переконливо притримав її, показуючи, що йому ця патріархальність подобається.

«Капєц!» — промовила вона про себе.

Повз них проходили люди і посміхалися, напевно, думаючи: «Яка гарна і щаслива ця молода подружня пара!».

У Софії ж у душі все переверталося.

«Як я можу бути щаслива на цьому острові, де нічого не росте, крім моху і карликових дерев, де від риби мене вже вивертає, де єдиний звук, який можна почути, — це завивання вітру і шум моря, від яких мене вже нудить, де я не маю з ким поговорити людською мовою про нормальні речі, як я можу бути щасливою?!».

З такими думками вона спускалася з чоловіком під руку з пагорба, від церкви, вниз, до місця, де стояв старий штурвал, «Штурвал старого Джо», від якого розходилися навсібіч доріжки і стежки. Тут потік парафіян переливався з великої артерії в судини, аби потім розгалузитися в капіляри.

Ландшафт острова був пагорбистий, скелястий. Будинки розкидані хаотично по скелях. Хатка, де мешкали Роберт із Софією, розташовувалася на окремому скелястому пагорбі, досить ізольовано від інших. По сусідству, трохи нижче, жили лише дві перестарілі дівки, незаміжні сестри-близнючки Моллі і Доллі, або, як їх називали, Моллі-Доллі.

Як правило, Роберт і Софія уникали компанії сестер, ідучи з церкви, тому навмисне або відставали від них, або, навпаки, пришвидшували ходу, щоб ті не змогли їх наздогнати. Однак сьогодні їм це не вдалося: вони вийшли з церкви майже водночас із Моллі-Доллі, і було б дуже підозріло, якби вони захотіли позбутися їхньої присутності.

Дорога від Штурвалу старого Джо до дому сестер займала десь хвилин із двадцять. І ці двадцять хвилин треба було про щось розмовляти.

Попутники поговорили про погоду, про те, про се, і вже наче й не було більше тем для розмови, аж тут Софія спитала:

— Моллі-Доллі, а де хата органіста?

Запала пауза. «Чому вони мовчать? — подумала Софія. — Може, вважають нечемністю в присутності власного чоловіка розпитувати про іншого?» Тому вона похапцем збрехала:

— Я б хотіла брати в нього уроки гри на органі.

Моллі-Доллі перезирнулися. На їхніх обличчях намалювалося величезне здивування.

Вони витримали паузу, а потім заговорили майже одночасно:

— Він не має хати…

— Як він може мати хату?..

— Адже він…

— Він же…

— Привид!

— Привид!

— Привид Брендан!

Софія розсміялася. Як дивно було чути від Моллі-Доллі цей дикий жарт!

Однак, судячи з серйозності їхніх облич, Софія зрозуміла: вони не жартували.

«Якщо це не жарт, то вони просто божевільні. Або провінційні недовчені дурепи. Не треба звертати на них уваги!»

— Привидів не існує! — тихо сказала Софія, більше для самої себе, ніж для інших.

Однак сестри почули цю фразу і подивилися на неї з жалістю: дівчинко, ти так мало розумієш у житті!

Вона зиркнула на Роберта, чекаючи на його реакцію, аби впевнитися, що це не вона дурна, а вони. Як же вона здивувалась, коли Роберт, точнісінько з таким самим виразом обличчя, як Моллі й Доллі, кивнув: мовляв, так, органіст церкви святого Альфонса — привид.

Софія образилася до глибини душі. З неї, жінки з високими інтелектуальними стандартами, намагаються зробити дурочку!

Може, вона справді поїхала дахом і чогось не розуміє?

Ні, Моллі-Доллі — це просто тупі невігласки!

Але Роберт! Що з ним?

Решту дороги всі йшли мовчки. Софія — від обурення. А решта мовчали, неначе відчуваючи незручність за Софію, яка не розуміє елементарних речей. Їхня мовчанка ще більше дратувала її.

Роберт із Софією зупинилися на кілька хвилин біля хатки-розвалюхи Моллі-Доллі, попрощалися з сестрами, трохи віддихалися після крутого підйому, набрали повітря в легені й пішли долати останній, найкрутіший етап дороги.

Коли вони видерлися нагору до хатини, що її Роберт називав сентиментальним словом «гніздечко», Софія сіла на лавочку біля будинку. Вона завжди так робила перед тим, як увійти в дім, аби перевести дихання після підйому. В неділю вона затримувалася на лавочці трохи довше, поки Роберт готував сніданок. Це був їхній сімейний ритуал.