Марина Гримич - Еґоїст

Дикий — син Професора — вже не був таким зухвалим, як раніше. Він сидів у вишиванці й дивився відданим собачим поглядом на Георгія.

Піп-розстрига Розстригай стояв посеред кімнати в рясі з іконою Георгія-переможця в руках.

Липинський розгубився.

На нього дивилися з очікуванням. Ні, не просто з очікуванням. На нього дивилися, як на лідера. Як на Сокола-сапсана.

«Чого це вони всі?… Чому вони на мене так дивляться? Що вони від мене чекають? Невже вони думають, що я… Так, вони думають саме про це. Вони чекають, що я зараз скажу: „Ну що ж… Я беру все у свої руки…“ Так, саме цього вони чекають! Дзуськи! При чому тут я? При чому? Чого вони всі на мене вирячилися? Я їм що — capo di tutti capi з купою грошей?… Стоп. З купою грошей? Так, саме з купою грошей. Тепер я з купою грошей… Невже Османов? Невже Осман-огли? Невже цей монстр української політики був їхнім capo di tutti capi?…»

Ця думка пронизала йому мозок, немов електричний заряд. «„Синку, — сказав мені Осман-огли перед смертю. — Ти знаєш, як розпорядитися цими грішми…“ Він заповів мені анархізм…»

Георгій глибоко зітхнув і промовив утомленим, як у Османа-огли, голосом:

— Ну що ж… Я беру все у свої руки…

Георгій не спав цілу ніч. Він просидів у своєму кабінеті, час від часу заглядаючи до спальні, де мирно сопіли Євдокія з сином. Липинський малював на листку паперу схему організації націонал-боротьбістів. Дещо йому вдалося з'ясувати сьогодні вночі. Дещо він знав раніше. Однак усе це було ще оповите таємницею. Георгій написав прізвища, імена і прізвиська. Кілька з них були взяті в чорні рамки.

1. Осман Османов або Осман-огли. Темна конячка української новітньої історії. Георгій був знайомий з ним близько десяти років, однак досі навіть уявлення не мав, на якому бізнесі той розбагатів. Османов пройшов до парламенту за списком партії влади. При цьому йому вдавалося триматися трохи осторонь від публічних політичних процесів. Його місце було в тіні. Подейкували, що багато хто із перших осіб держави були зобов'язані йому багато чим. Хто і чим? Цього ніхто не знав достеменно. Осман-огли зумів витворити навколо себе ореол таємничості. Хоча смішно було б думати, що він сам створював легенду про себе як ключову особу української політичної тіні. Ні. Швидше за все, це генетична східна манера вирішувати справи… Що собі ставив на меті Османов, створивши чи підтримавши анархістську підпільну організацію, яка мала на меті знищити ключових осіб недолугої держави? Напевне, саме знищити ключових осіб недолугої держави… Навіщо йому це? Адже в цій недолугій державі він мав усе. Чи не все? Може, він просто-напросто любив Україну? По-своєму. Специфічно. На східний манер. Однак любив її. Любив? Може, так?

Отже, Османов Осман. Capo di tutti capi. Помер від серцевої недостатності.

2. Професор. Володимир Іванович Величко. Професор Київського університету. Мав успішну наукову і викладацьку кар'єру. Лауреат Шевченківської премії в галузі науки. Вдівець. У групі націонал-боротьбістів був «штурманом». Помер від серцевої недостатності в той же день, що й Осман-огли.

…Він сидів у парку на лавочці. Біля нього вмостився дідусь із пуделем. Коли Професор витягнув свій протиастматичний балончик, щоб заприскати собі в горло, дідусь випадково підштовхнув його під лікоть, балончик випав, дідусь подав його Професорові, вибачився і пошкутильгав геть. Той заприскав собі в горло і задихнувся…

3. Студент. Андрій Браницький. «Вічний студент»: Мігрував з вузу у вуз. Писав вірші, друкувався у відомому часописі «Четвер». Його рідні живуть у Львові. Мама і тато — звичайні інженери.

Студента скинули під поїзд метро в Москві. У той самий день.

4. Аміко. Павло-Бернардо Орлик. Його бабуся — італійська комуністка — познайомилася з дідусем — радянським комуністом, офіцером Павлом Орликом у німецькому концтаборі. Їхній син Петро мав нещастя народитися в Радянському Союзі і вже в один рочок «емігрувати» до Сибіру. Павло Орлик народився в містечку Ворожба Сумської області у родині військовослужбовця. Ним же — тобто офіцером радянської армії — і став, проте в часи незалежності пішов на «гражданку». Побувавши на історичній батьківщині своєї бабусі — у знаменитому сицилійському Корлеоне, — він повністю змінив своє світобачення. А любов до всього українського йому прищепила бабуся по маминій лінії — учителька історії Серафима Михайлівна Чобіток. В організації націонал-боротьбістів виконує роль «розвідного»: у нього в руках усі ниточки з місцевими організаціями.