Марина Гримич - Еґоїст

Узагалі ресурси української мови до кінця ще не вивчені. Скільки колоритних слів в українському політичному словничку виникло за останні кілька років: «спікеріада», «касетний скандал», «темники», «сучасні остарбайтери», «більшовики», «гарант», «під куполом»… У кожному з цих слів виявляється український гумор, або, як писали в ХІХ столітті російські українофоби, «пресловутый малороссийский юмор», якого росіяни ніколи не розуміли.

Тим часом слово узяв Самчук. Георгій давно вже переконався: цей генерал належав до тих ораторів, які чим більше вип'ють, тим краще говорять. Зараз він виступав на тверезу голову, тож кайфу від його виступу ніякого.

Ось і Плющ. Зал, та й вся Україна, слухаючи його виступи, відчувають справжній «драйв», саме завдяки «пресловутому малороссийскому юмору», такому незрозумілому сусідам. Яка мова! Георгія зовсім не дратували, а навпаки, захоплювали колоритні й неповторні «плющизми», особливо в фонетиці: українській вимові чужий грецький звук «ф», спокон віків у нас вживалося «хв». Плющ — це поки що неперевершений у новій українській історії політичний шоумен. Забудуть усіх політиків перших десятиліть незалежності, а його — ні.

Юрій Мащенко. Ну господи! Чи є у нього іміджмейкери чи не має? Він же ключова фігура в українській політиці: та навчіть же його говорити по-людськи!

Діма Білоцерківський. Хто тобі, друже, прищепив смачну черкаську вимову? Тебе від українця і не відрізниш! Мудро говориш, але… не вражає. Чому? Мабуть, тому, що Білоцерківський бездоганно володіє мовою як технікою, однак неправильно володіє нею як сигнальною системою: він завжди когось або щось виправдовує…

Денис Бородач, гарант гаранта. Юрист — і цим все сказано. Виступи юристів завжди «несмачні». Хоча вони й хизуються своєю «професійністю», проте насправді це міф. Одне й те ж саме явище два різні юристи можуть витлумачити цілком протилежно.

Липинський завіграшки міг би запросто двома влучними ударами розбити палку Денисову промову вщент. Однак він не хотів цього робити. Він не хотів опускатися до рівня словесного маніпулятора. Георгій вважав, що парламент — це цілком окремішний вид діяльності — над'юридичний, надекономічний, надполітичний — парламентський. У парламенті має бути спеціальна порода людей — професійних парламентарів, які працюють «на стику всіх жанрів»…

«У Сполучених Штатах баскетбол набагато популярніший від футболу. Чому? Бо американці — нація, яка любить отримувати результат від власних дій негайно. Тому що це нація, де вчать блискавично приймати рішення. Чому на Україні футбол популярніший від баскетболу? Бо футбол — це модель української поведінки. Зусиль багато, хоча результат не гарантований. До речі, спокійні прибалти також цінують баскетбол, може тому вони так швидко впоралися зі своєю незалежністю? Щоб переламати ситуацію в Україні, треба примусити українців полюбити баскетбол більше, аніж футбол… Хоча це неможливо. Це суперечить українській суті. Президент, за якого ситуація в Україні зміниться на краще, буде класним гравцем у баскетбол».

Коли Липинський виходив із парламенту, побачив карету швидкої допомоги.

— Хто? — спитав він лікаря.

— Османов.

Георгій похолов.

— Це — серйозно?

— На жаль…

Він дивився услід медичній машині. Липинському заболіло серце. По-справжньому. Не заскімлило, не стислося, а заболіло.

За один день кілька втрат і кілька надбань… А точніше, два надбання і дві втрати. Перша втрата — Андрій Браницький, або Студент. Перше надбання — дитина, яка має з'явитися на світ. Друге надбання — величезні гроші. Друга втрата — Осман Османов, людина-загадка. Липинський ніколи не був прямо зав'язаним з ним. Принаймні він так думав. Однак сьогодні з'ясувалося, що їх таки щось єднало. Щось таємниче і дуже потужне… Осман-огли знав, що сьогодні помре. І він не жартував, коли говорив про гроші. Що це все означає?

Липинського лякало його теперішнє життя. Він завжди боявся невизначеності й непрогнозованості. А тепер усе стало таємничим і заплутаним…

Він відігнав від себе сумні думки.

Стояв гарний осінній вечір. Бабине літо — щемливе й тужне. У Георгія в руках — рожеві патлаті хризантеми. Він ішов додому. І там його чекали: дружина і діти. Народжені й ненароджені… Майбутні президенти й спікери…

Що ближче він підходив до свого дому, то більше його охоплювала непевність. Георгій не знав, як йому бути. Він не знав, як зайти в квартиру, як подивитися Євдокії в очі, що їй сказати.