Марина Гримич - Еґоїст

— Ви щось хотіли, Георгію Андрійовичу?

— Ні.

— А що?

— Та так, нічого.

Льошка підозріливо поглянув на шефа білими очима, проте нічого більше не спитав.

Так нічого і не з'ясувавши, Георгій поїхав на післяобіднє засідання в парламент.

Повз нього пробіг Білоцерківський. Той на ходу протягнув йому руку, Георгій потис її і притримав на мить, щоб запитати щодо ордену святого Станіслава, членом якого, подейкували, він був. Той слухняно зупинився, однак Липинський передумав розпитувати. Натомість Діма спитав:

— Уже знаєш?

Георгій похолов.

— Що саме?

— Сьогодні у Москві вбито журналіста Леонтьєва.

Георгій відчув, що у нього на лобі виступили краплини. Білоцерківський з підозрою подивився на нього:

— Чого ти так розпереживався за цього українофоба?

— Я погано почуваюся, — збрехав Георгій.

Він протискувався крізь гурт депутатів, помічників і журналістів, не реагуючи ні на привітання, ні на компліменти, ні на пропозицію дати інтерв'ю. Йому треба було зосередитися. Він зупинився біля вікна, що виходило на вулицю Грушевського.

«Леонтьєв — це їхня справа? Це справа Студента?» Георгій нюхом відчував — так. Він подивився на свої руки: вони тремтіли.

Щоб заспокоїтися, Липинський став спостерігати за рухом машин і регулювальником на перехресті. До нього підійшов Денис Бородач.

— Бачу, що твій політичний запал пригас, — засміявся він. — Бачу, ти вагаєшся! — поплескав Георгія по спині Денис. — Молодець! Правду диктує більшість! Хоча я тебе вже не агітую за більшість. Можеш до нас не приєднуватися, тільки вийди зі свого кодла! Уявляєш, який ефект? Скандал на всю Україну!

— Я ніколи не любив провінційні театри з поганою режисурою! — із злістю промовив Георгій. Він себе не впізнавав. Де його врівноваженість? Де його витримка?

Денис оцінив злий дотеп.

— Що ж поробиш! Від того, що ми безкінечно повторюємо про наш «європейський вектор», до Європи ми не наближаємося. Ми — село. Були селом, селом і залишимося. Але те, що відбувається в нашому селі, для нас має більше значення, аніж те, що діться у Європах та Америках.

Бородач перейшов на шепіт:

— П'ятірка з п'ятьма нулями…

— Що? — не зорієнтувався Липинський.

— Що чув.

Георгій збагнув, що йдеться про суму за вихід з фракції.

— Як ти мені обрид, старий облізлий пацюк! — процідив крізь зуби він.

Денис не образився:

— Не пацюк, а Пупс. Я — Пупс! Але при цьому я — «прима» у нашому містечковому театрі, а ти — актор другого складу, навіть не другого, ти — суфлер!

Тепер настала Бородачева черга бути злим і мстивим.

«Чим же тобі відплатити за суфлера?» — гарячково розмірковував Георгій.

— Я вчора бачився з Морозовим… — багатозначно сказав він.

Денис завмер.

Георгій по-садистськи витримував паузу. У Дениса затряслися пальці.

— Завинив…. — єхидним голосочком промовив Липинський, розвернувся і пішов по коридору.

«Що з тобою, Липинський? До чого ти опустився? До підлої побрехеньки? Що з тобою діється? Опам'ятайся!»

— Ти приколюєшся, правда? — смикнув його за рукав Денис, наздоганяючи його.

— Ні, — не змигнувши оком, збрехав Георгій. — Знайдено один втрачений документик, складений тобою, про «законність» незаконних поставок зброї…

Денис закам'янів.

«Невже в точку? Так, Липинський, ти — справжній сокіл-сапсан…» Він посміхнувся і рушив до залу засідань.

Георгія наздогнав Кащук. «Ще один! — подумав Георгій. — За іронією долі я опинився в опалі до всіх політичних сил — і до своїх, і до чужих».

— Скільки він тобі пропонував? — заглянув Липинському в очі Іван.

Георгій від несподіванки закашлявся, мало не похлинувшись.

«Коли ти ще носив червоний галстук і пас корів у своєму селі, ми із Денисом уже мріяли про незалежну Україну… Нехай ми тепер у різних таборах, однак мене з ним зв'язує більше, аніж з тобою…» — подумки проголосив тираду Липинський, і, здається, Кащук його зрозумів.

— Слухай, брате, що з тобою діється? — артистично обурювався Іван. — Фракція тобою незадоволена. Ти якийсь неуважний, пасивний. Тобі все байдуже. Так не можна. Ти ж пройшов за списком — відробляй!

Георгій зміряв його зневажливим поглядом: «Ти, селюк у дорогому костюмі! Та хто ти такий, щоб мені вказувати, що я повинен робити?» Погляд Георгія був настільки красномовним, що Кащук увесь зіщулився і пішов геть.

Липинський кипів. Треба було повернутися у зал, але його щось стримувало. Якесь передчуття… Він не міг ступити ні кроку.