Марина Гримич - Еґоїст

Коли Георгій примусив Євдокію «пошукати добре ключі у своїй сумочці», вона на це холодно сказала:

— Тут їх нема. Можеш сам перевірити.

При цьому вона вжикнула «блискавкою» сумочки і розкрила її перед Георгієм. Там був ідеальний порядок: все розкладене по кишеньках: гаманець, бездоганно загострений олівець, пачка сигарет і…

— Це запальничка… — заспокоїла його Євдокія, коли він побачив там маленький блискучий пістолетик.

Георгій не здивувався б, якби побачив у її сумочці справжню зброю. Це була небезпечна і водночас дуже сексуальна жінка.

Він її хотів і боявся водночас. Липинський намагався не тиснути на Євдокію, хоча це не завжди йому вдавалося. Часом його мучили підозри, що вона досі зустрічається зі «своїми». Але, спостерігаючи за нею, він розумів, що вона виконує свою обіцянку.

Разом з тим у ньому загрозливо наростало бажання ще раз зустрітися з націонал-боротьбістами і подивитися на них новим поглядом, більш серйозним і уважним. Тож одного разу він зважився і запропонував Євдокії «розвіятися» і навідати своїх «аміків». Вона чіпко схопилася за його пропозицію і стала обдзвонювати «своїх».

Вони зустрілися на Тарасівській. Георгій переконався, що Євдокія справді не зустрічалася з ними без його відома. Чоловіки дуже скучили за нею: на їхній суворих обличчях сяяли щирі посмішки.

Євдокія повідомила, що Георгій сам висловив бажання зустрітися з ними. Виявляється, вона його розкусила «з усіма потрохами», а він, дурний, ламав кумедію, що, мовляв, тільки хоче зробити Євдокії приємне. Чоловіки повірили її словам, і їхні очі загорілися. Липинський знав, чому Єва так сказала: вона вела тонку гру, з'єднуючи його і анархізм докупи.

— Ну що, хлопці, як тут у вас справи? — спитала вона бадьоро. У неї був піднесений настрій. Георгію навіть стало ніяково, що він забороняв їй спілкуватися зі своїми однодумцями.

— Усе за планом, — сказав Аміко.

«Що за план?» — подумки перелякався Георгій.

Чоловіки збентежено впритул подивилися на Липинського. В їхніх очах стояв знак запитання. Здається, вони ще не наважувалися говорити відверто при ньому.

Запала мовчанка. Її порушила Євдокія коротким запитанням:

— Коли?

— Завтра, — відповів Аміко.

Георгій здригнувся. Він подивився на Євдокію, а вона очікувально дивилася на Діда. Той, у свою чергу, дивився на неї або крізь неї немигаючим Ісусівським поглядом. Липинський шкірою відчув якусь загрозу.

Атмосферу вчасно розрядив Студент, розповідаючи про свої враження від перебування на обох акціях непокори — 16 вересня і 12 жовтня. Агресивна бабця у капелюшку і з комсомольським значком на кофтині задиралася до одного жовтодзьобого міліціонера, намагаючись його спровокувати на грубість. Однак той стояв, як і належить справжньому міліціонеру, — як стовп. Бабулька мало не плакала з розпачу. А потім підійшла до нього і вдарила спересердя носаком своїх червоних черевиків міліціонера по гомілці, аж той зігнувся. Розсерджена бабулька пішла геть, а молодий чоловік у формі довго дивився їй услід здивованим поглядом.

Студент був красивим. Його краса була чиста і незаймана, майже ангельська. Він мав чорне хвилясте волосся і бездоганно білу шкіру. Коли він посміхався, всіх охоплювало якесь дивне відчуття легкості й щастя. Георгію здавалося дивним, що цей красень вірить в ідею вбивства як священного обов'язку, як божого покликання. Георгій міг побитися об заклад, що він — поет. Він був одягнутий у тонкий старомодний светр з коміром під шию. Рукава були закороткі. З них виглядали довгі білі руки.

Георгій раніше не приглядався до Студента, можливо, тому, що той ніколи не привертав його увагу. Він майже завжди мовчав, лише час від часу вставляв у розмову слівце, а частіше якусь риму. Сьогодні він був якийсь натхненний.

«Молодий Браницький. Два століття тому хотіли убити його предка, що стояв на верхівці ієрархічної піраміди, а нині він готовий до ритуального вбивства нащадка убивці його предка, помінявшись із ним місцями в ієрархії. Цікава штука — історія».

Професор погано почувався. Його морозило. Він кутався в картатий плед, мука перекосила його обличчя. Він був мовчазний і пасивний до всього, що відбувалося. Чи справді він може бути нащадком козацького літописця Самійла Величка? Худорлявий, вольовий, інтелектуальний, з потужною силою волі… Цілком.

— Помолімося, — несподівано запропонував Розстригай.

Липинський насторожився: чого це раптом? Сьогодні звичайний день. Та й не сталося нічого, може… Може, має статися? Георгій здригнувся.