Марина Гримич - Еґоїст

— Справжні? — перебив її Георгій з сарказмом.

— Так.

— Як ти можеш вірити в ідеальність генеалогічної лінії? Як? Генеалогія — це ж не еволюція, це постійна трансформація.

— Згодна. Але більше шансів зробити щось путнє у нашому житті має людина з генами Вишневецького, хай навіть і дещо попсованими.

— Цікаво, а Сидір — також спадковий аристократ? — згадав Георгій здорованя з геть неінтелектуальним обличчям.

— За іронією долі, він має прізвище Граб'янка…

Георгій підхопився з дивана. Він нервував.

— Хто це підбирав вашу групу за прізвищами? Хто цим займався?

— Я, — спокійно відповіла Євдокія. Її голос нагадував тон Снігової Королеви.

Єва продовжувала:

— Якби нашу організацію підкріпити двома-трьома такими, як ти, ми могли б скласти достойну противагу масонській ложі Святого Станіслава, куди входять ті, хто вважає себе елітою… — вона хрипло засміялася, — українською елітою…

Георгій задихався. Вона знала те, що знає не кожен політик в Україні. Він закричав на Євдокію:

— Невже ти не розумієш, що українська еліта — це міф? Українці — сільська нація, яка ненавиділа тих, хто виділявся із загальної маси. В нас не було королів, царів, лордів, баронів і графів! А князі були не українцями. Розумієш — не-у-кра-їн-ця-ми! Вишневецькі, Браницькі і… хто там іще! А гетьмани, тобто ті, хто себе називав ними, — це в основному звичайні сільські хлопці, які виявилися прудкішими і хитрішими від інших звичайних сільських хлопців і зробилися «панами з Іванів»… Невже ти цього не усвідомлюєш? А щойно хтось виривався зі своєї сільської хатини на світ божий, то вже на-зав-жди відривався від неї і починав вкладати усі свої таланти і природжену інтелектуальність в розбудову чужих держав. А тут, на цій землі, завжди правили чужі! Розумієш — чужі: росіяни, поляки, австріяки, молдавани, євреї — чужі! І так буде завжди в цій задрипаній Україні! Завжди!

Євдокія стояла приголомшена. Вона наблизилася до нього впритул і прошипіла йому в обличчя:

— Ми повинні воскреснути… Воскреснути з мертвих… Ми — це справжня українська еліта! Ми завжди були! Ми є! І ми будемо завжди! Навіть працюючи на чужі держави, все одно ми залишалися українською елітою! Ми повинні стати господарями на своїй землі…. Чуєш? Ми, а не вони! Не чужинці, що порядкують на нашій землі, не безпорадні селюки, а ми — розумієш? Ми!

Липинський різко розвернувся і рушив до себе в кабінет, але згадав, що там робив уроки малий Георгій. Тоді він повернув до спальні, однак запах Євдокії прогнав його звідти. Йому не лишалось нічого іншого, як піти на кухню…

Голова була порожня. Він увесь був немов випотрошений. Ні нутрощів, ні почуттів. Одна порожнеча.

Невідомо, скільки він так просидів: нічого не відчуваючи, нічого не думаючи.

До кухні зайшов малий Георгій. Він подивився на нього своїми сумними очима і попросив:

— Пограйте зі мною в шахи, будь ласка!

Георгій подивився на нього незрячим поглядом.

Хлопчик повторив запитання. Георгій прокинувся.

«У шахи? Зараз? О першій ночі? Які шахи? Після того, що трапилося? Що за безглуздя!»

Липинський, мов зазомбований поглядом хлопчика, безсило кивнув.

Узагалі він терпіти не міг грати в шахи зі слабкими партнерами. Однак… Однак чомусь несподівано він пригадав себе в дитинстві. Його батько годинами просиджував в університетському парку за шахами, проте коли син підходив до нього з проханням зіграти партію, той роздратовано відмахувався.

Георгій не відмахнувся. Він запросив Євиного сина до столу і почав гру. Бачачи, як світяться очі у хлопчика від того, що з ним дорослий грає в шахи, Георгій почав оживати. Він відчув, як у нього вливаються сили, якась свіжа енергетика… Здавалося, зараз у світі не існує нічого важливішого, аніж ця партія шахів з малим мовчазним хлопчиськом.

Поволі його наповнювала безмежна радість і гордість за самого себе. Липинський відчув полегшення. Усе життя він носив у собі тягар батькової байдужості. А тепер, даруючи радість малому Георгію, він немов позбувався своїх дитячих комплексів. А через те, з якою синівською повагою його слухає хлопчик, Липинського сповнювала справжня чоловіча гордість. Це було щось нове для нього. Він сам захопився грою, довго не відпускаючи хлопчика від себе.

Можливо, найбільше, що Липинський на цьому етапі історії України може зробити, це навчити цього хлопчика грати в гру, яка виховує логічне мислення і здатність продумувати маневр на три ходи наперед. Можливо, Георгію Ханенкові це знадобиться в житті більше, аніж йому, Георгію Липинському.