Марина Гримич - Еґоїст

Ще були Дід і молодик Сидір. Вони чи не найбільше мовчали на засіданнях націонал-боротьбістів. Георгій визначив для себе, що Сидір — виконавець спеціальних замовлень… А ось Дід… Це була загадкова фігура. На перший погляд, він не виконував ніяких конкретних функцій, а з іншого… Георгія насторожував зоровий контакт, який він встановлював з людьми, коли йшлося про помсту.

Ще одна загадкова особа анархістської компанії — сама Євдокія. Ясно, що при Георгієві вона почувалася дещо скутою. Вона завжди опинялася поза полем його зору. Однак двічі він піймав погляд націонал-боротьбіста, який його примусив замислитися.

Йому здавалося, що на неї дивляться саме в той момент, коли приймалося остаточне рішення. Чи це йому тільки ввижалося?

Так чи інакше, але Георгій вважав свій зв'язок з тим божевільним угрупованням тимчасовим, тож чекав дня, коли син Професора вийде на свободу.

«Що таке свобода для українця? Слово „свобода“ увійшло в український розмовний лексикон досить пізно. Для нього більш актуальним було слово „воля“. „Воля“ — це право робити те, що волиш, тобто що любиш. А ще в українському народному словнику були два такі словечка, як „вольності“ та „вільготи“. Щоб зрозуміти українське розуміння свободи, треба розшифрувати, що значать ці два суто українських слова, а точніше, що вони значили: а значили вони право українців селитися там, де вони забажають, орати ті землі, які вони забажають, будуватися там, де вони забажають, порядкувати так, як вони забажають, а ще — (зверніть увагу) — при цьому всьому не платити податків (!!!). Так, не платити податків. Звичайно, за це вони згодні час від часу воювати, якщо це приносить для них певні трофеї.

Ідея „вільгот“ і „вольностей“ доводить, що українці не створені для державного порядку. Вони створені для анархії. А щоб зуміти управляти анархічними українцями, треба знати кілька речей.

Перша річ: не винаходити для всієї України єдину управлінську модель, ослабити централізацію, поставити акценти на місцевому самоуправлінні…

Друга річ: мінімізувати податки — дайте їм розбагатіти, тоді й держава розбагатіє. Українці — не росіяни, які дозволяють спершу державі розбагатіти, а потім, як Бог дасть, і самим. Тут діє обернене правило: спершу дай українцеві, а лиш потім можеш брати в нього.

Третя річ: пам'ятати про три речі, які добре роблять українці.»

У парламенті, здається, все також відповідало історичному етапові «руїни»: що б там не робилося, хоч і здавалося в певний момент чимось важливим, буквально через кілька днів втрачало будь-який сенс і виявлялося даремною і безглуздою витратою сил, паперу, грошей та інтелекту. Липинський знав напевно, що парламент — не найгірша гілка влади. Вона, передусім завдяки існуванню мажоритарних округів, просто змушена мати контакт з народом, який тепер називається модними словами «електорат» та «виборці», чого не мають ні Адміністрація президента, ні Кабінет Міністрів.

Узагалі, в українській політиці є свій «любовний трикутник» або навіть «чотирикутник»: Вона (тобто пропрезидентська група фракцій) любить Його (тобто президента) і люто ненавидить Їх (тобто опозиційні фракції), які не люблять Його; а ще Вона (пропрезидентська група фракцій) не любить, проте терпить Її (Кабінет міністрів), яка, в свою чергу, також любить Його, а Він любить тільки себе, хоча прилюдно б'є себе в груди, що любить український народ. Ось така проста арифметика «любові» по-українськи.

«Руїна» таки дається взнаки: все, що не робиться, потрапляє на смітник історії. Депутат Млинченко, лікар за фахом, називає це законодавчим «дисбактеріозом»: закони, президентські укази, розпорядження Кабінету міністрів, — ці продукти законотворчості, законотворча «їжа», потрапляючи до шлунку та інших органів, де має відбуватися травлення, тобто в суспільство, — не може перетравитися, бо немає відповідних корисних «бактерій», тобто суспільних умов, які здатні перетравити цю їжу, тож вона, тобто законотворча продукція, майже в незмінному вигляді виходить в унітаз історії.

Георгію, як справжньому юристові, було боляче усвідомлювати, що єдина закономірність, яка існувала в країні, це відсутність будь-якої закономірності, єдиний закон, який діє у країні, це неписаний. Від усвідомлення абсолютної недоцільності своєї роботи просто нудило. Виходить, що всі закони, над якими працюють найкращі уми держави, є не більше, аніж декорація, оскільки навіть перші особи держави, навіть голова Вищої ради юстиції, їх не виконують. Чиновницький бюрократичний апарат живе за своїм неписаним чиновницьким звичаєм, і змінити тут щось просто неможливо. Бізнес, який завжди на ранніх стадіях керується своїми власними правилами гри, також плює на законодавство, створюючи найхимерніші та найвишуканіші форми обходити його.