Марина Гримич - Еґоїст

Якось він спитав Євдокію: хто убив Антипова, на що вона відповіла — чи то серйозно, чи жартома — одним словом «омерта». Георгій довго не міг збагнути, що б це могло бути, поки не згадав, що це слово означає обітницю мовчанки в сицилійській «коза нострі». Він так і не зробив для себе принципового висновку: чи вона сміялася над ним своїм чорним гумором (а це була одна з її негативних рис), чи вона була щирою і говорила правду. Це його «заводило». І в прямому, і переносному сенсі. Якраз палкі, а часом аж надто палкі близькі стосунки мирили Євдокію й Георгія після сімейних розладів на ґрунті анархізму.

Група націонал-боротьбістів створила навколо себе якийсь міф. Їхні імена та долі видавалися фантасмагорією. Цей міф був замішаний на «гримучій суміші» кількох абсолютно полярних ідеологій.

По-перше, це була теорія історичної харизми України, яку пропагував Професор. Його «Діаруш» був таким собі напівісторіо-софічним напіветнопсихологічним трактатом про історичну долю українців як закономірність і висновки щодо майбутнього України.

По-друге, це було якесь абсолютно абсурдне (як на Георгія) наслідування міфології і ритуалістики італійської «коза ностри», яке вносив у розмови і діяльність Аміко, неодноразово підкреслюючи те, що його бабуся була істинна сицилійка з Корлеоне. Те, що Аміко кілька разів прозоро натякав про свої контакти з родичами на Сицилії, Георгій всерйоз не сприймав. Він вважав це черговою легендою, хоча, придивившись, можна було переконатися, що хлопець мав справді сицилійський темперамент. Але, здається, він перегравав, коли постійно вживав словечка з італійського мафіозного словничка, на кшталт omerta, uomini d'Onore, tangende і подібне.

І по-третє, досить дивною була сама їхня ідея анархізму, яку вони трактували цілком своєрідно. Вона полягала, як це не парадоксально, у «наведенні порядку» в країні «шляхом вилучення непотрібних соціальних атавізмів та анахронічних рудиментів». Причому «атавізмами» і «рудиментами» в їхньому розумінні були не інституції, не закони, не, врешті-решт, система чи державна корупція, а люди, конкретні люди: високі посадовці, банкіри, бізнесмени.

Георгій опинився поміж двох вогнів: з одного боку, він повинен був зберігати таємницю як адвокат (або посередник адвоката) Дикуна, сина Професора, і все, що з ним пов'язане. З іншого боку, він бачив у їхній ідеології натяки на антидержавництво, про що треба було б повідомити відповідні органи, які, здається, і без нього були в курсі. Єдине, що його стримувало від «здачі» революціонерів (окрім, звичайно, присутності серед них Євдокії), — це те, що все мало чисто теоретичний характер і вигляд невинної азартної гри з крамольними розмовами, гри, яка не виходила за межі квартири на Тарасівській. А свобода слова в країні, принаймні, за законом, є правом кожного громадянина України. Жодного доказу, що націонал-боротьбісти здійснюють свої плани, у нього не було. Лише невиразні підозри, які цілком підпадали під розряд «фатальних збігів».

Наскільки Георгій зрозумів, націонал-боротьбісти мали розгалужену організацію.

Вони дотримувалися правил конспірації, але здавалося, що насправді це була, знову ж таки, не більше, аніж гра, адже вони чудово усвідомлювали, що в наш час технічного озброєння служб безпеки, їх давно вже «ведуть». Конспірація в групі націонал-боротьбістів мала більше ритуальний характер, і, як на Георгія, від неї віяло ностальгією за епохою кінця ХІХ ст., зокрема, за діяльністю «народовольців». Георгію інколи здавалося, що вони навмисне роблять так, щоб «засвітитися». Це все часом наштовхувало його на підозру, що націонал-боротьбісти відтягують на себе увагу органів від чогось серйознішого. Але це було не більше, аніж здогад.

Те, що Георгій, так легко втрапив у їхнє коло, пояснювалося не стільки його близькістю до Євдокії, скільки професіоналізмом як адвоката. Вони свідомо вирішили наблизити Липинського до себе з меркантильною метою: звільнити їхнього молодого колегу з-за ґратів і, можливо, уберегти групу в майбутньому від якихось нових неприємностей.

Гроші, які перебували у громадській касі націонал-боротьбістів, були по суті внесками (або, як називав це Аміко, tangende). Їх заборонено було використовувати на особисті потреби. Всі члени групи вели дуже скромний спосіб життя. Цілковита аскеза була їхнім снобізмом. Вони пишалися своєю невибагливістю. І в цьому також було щось від ритуальної гри. Однак один факт насторожив Георгія і примусив його інакше подивитися на фінансовий стан групи. Липинський зрозумів, що за націонал-боротьбістами ховається якась дуже потужна фігура. За цими доморощеними революціонерами стоять великі гроші, які чекають свого дня, коли почнеться здійснення кривавої помсти. Ці великі гроші були капіталом, який вкладався у майбутню велику політичну справу. Хоча, не виключено, що це були лише Георгієві фантазії, навіяні його переляком.