Марина Гримич - Еґоїст

Марина придивилася до нього. Погляд Георгія був достатньо красномовним, щоб вона йому повірила. Тоді Марина смикнула його за вухо:

— Слухай, а ти, бува, почуваєш не те ж саме?

Георгій почервонів.

— Що саме?

Марина торжествувала, що її здогад виявився правильним:

— Ти, мабуть, і сам ніколи в житті не отримував такого задоволення?…

Вона знову розсміялася, але тепер пішла геть, несучи кавуни і дині до столу.

Георгій завмер на місці. Він не знав: ображатися йому чи радіти. Георгій рушив до свого номера. Усередині було темно і самотньо. Він узяв телефон і набрав номер Євдокії.

— Алло, — сказала вона.

— Єво, я тебе люблю, — сказав Георгій.

— Я тебе теж, — почулося у відповідь…

Почалася осінь, а з нею і новий етап парламентського життя. У повітрі бродив дух 16 вересня, на яке планувалася акція громадської непокори. Цей дух був тривожним, однак, на жаль, не радісно тривожним, а просто тривожним.

З одного боку, президентська влада в Україні цілковито скомпрометувала себе, і практично народ і весь світ просто нудило від неї. Тож «взути» її — не така вже й погана ідея. Але з іншого боку… Лякала та атмосфера ненависті, в якій вона кувалася. Георгій знав точно: на ненависті чогось путнього не збудуєш. А головне, що пригнічувало Липинського, — це те, що акція була приречена на провал. Георгій це відчував. Народ не готовий на революційні дії, хоч і палко бажає позбутися нинішньої влади. Ця акція тільки викличе процес «закручування гайок» і повернення до старих добрих традицій тоталітаризму. З іншого боку, не було сили терпіти ганьби, яка називається державною владою. Тож Георгій не знав, як поставитися до цих подій. Однофракційники Липинського, здається, також вагалися. Не всі, звичайно, а більшість з них. Можливо, з тих самих мотивів. Найприкріше для Георгія було те, що він повинен був захищати ідею акції непокори перед Бородачем. Йому було вкрай неприємно це робити, оскільки, як не дивно, Денис висловлював ті ж самі сумніви, що мучили самого Георгія.

«Узагалі історики та етнопсихологи по-різному характеризують українців у плані агресії. Одні цінують у них миролюбну покірність, інші за це їх засуджують. Ще інші вихваляють дух непокори, який, мовляв, сидить в українцях. То де правда? Правда в тому, що навіть у часи, найменш сприятливі для українців, коли ті видавалися мовчазним стадом, вони тільки вдавали, що покірні, а насправді в повсякденному житті, служачи господарю, вони намагалися робити все по-своєму, з непереборною хохляцькою впертістю. В іноетнічних державах вони жили своїм паралельним життям — цілком повноцінним і багатогранним. У часи історичних зламів уся внутрішня непокірність українців виходить назовні. Як українці бунтують? Вони бунтують анархічно. А взагалі їм більше пасує мовчазний баранячий опір. Це в них виходить краще.»

В особистому житті Георгія сталися зміни. Євдокія з сином переїхали до нього. Відбувалося «притирання». Щодо хлопчика, то тут, хоч як дивно, проблем не виникало. Він мав свій маленький світ і жив у ньому, намагаючись без потреби не виходити часто зі своєї кімнати (Георгій віддав йому свій кабінет). Хлопчик був дуже чемним, багато читав і спостерігав за маминим чоловіком.

З Євдокією було все значно складніше. Вона поступово ставала у домі Липинського господинею. А це порушувало душевний спокій Липинського.

Колись, ще під час першого перебування Євдокії у Георгія в домі, він відчинив перед нею свою «святая святих» — гардеробну.

Заглянувши туди, вона від несподіванки скрикнула. Те, що Єва була дещо шокована, факт. Але невідомо чим: порядком, який там був, чи кількістю одягу. Напевно, все-таки останнім, оскільки гардероб Євдокії був принципово інакшим: він складався з кількох необхідних, хоча й дуже дорогих речей. Вона як справжній представник своєї національно-визвольної компанії була аскеткою, проте вишуканою аскеткою. Її душа тяжіла до мінімалізму і бунтувала проти Георгієвої «бароковості».

— Що таке? — перепитав її Георгій, коли вона розширеними очима розглядала предмет його гордощів.

Вона відразу ж опанувала себе:

— Нічого… Дуже… гм… цікаво.

Георгій зрозумів, що ці слова вона промовила з якоюсь іронією, однак так, щоб його не образити. Гардеробна, від якої пищали в захваті всі його жінки, — уперше отримала таку скептичну оцінку. Її погляд говорив лише одне: навіщо? Однак вона була досить вихованою, щоб цю думку не озвучити. Тож Євдокія промовила, здається, перше, що прийшло їй в голову аби зам'яти незручність: